Глобальний економічний ландшафт переживає докорінну трансформацію, знаменуючи собою завершення метафоричного «довгого двадцятого століття». На наших очах відбувається переосмислення фундаментальних принципів розвитку, що веде до появи нових економічних парадигм. Серед них виділяється концепція Лондонського консенсусу 2.0, яка прагне стати відповіддю на сучасні виклики.
Десятиліттями Вашингтонський консенсус домінував, формуючи глобальну систему нееквівалентного обміну. Розвинені країни купували природні ресурси в економік, що розвиваються, використовуючи власні фіатні резервні валюти. Ці долари потім часто поверталися до фінансових інструментів США, зокрема до казначейських облігацій, формуючи замкнене коло.
Ця модель базувалася на технологічній, капітальній, військовій перевазі Заходу та його системах глобального управління, як-от Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Теоретичною основою слугувала Чиказька школа економіки з її акцентом на індивідуальні цілі та вільний ринок.
Попри успіхи в деяких англосаксонських суспільствах, такий підхід не завжди приносив позитивні результати. У Великій Британії на зміну йому прийшов «Новий курс» Тоні Блера, а в США – прогресивний соціалізм демократів. Для України, з її сировинною моделлю розвитку, це призвело до консервації бідності та збагачення монопольних груп, а також до витіснення держави з соціальних сфер.
На противагу йому формується Пекінський консенсус, що пропонує альтернативний шлях розвитку. Він спирається на принципи сильної політичної влади національних еліт, зберігаючи економічні, соціальні та духовні свободи громадян. Ця модель фокусується на індустріалізації, створенні інновацій за державної підтримки та експортній орієнтації, забезпечуючи динамічне зростання.
Критики Вашингтонського консенсусу зазначають, що він часто призводив до деіндустріалізації країн, перетворюючи їх на ринки збуту імпортних товарів. Дослідження показали, що з 89 країн, де застосовувався Вашингтонський консенсус, у 48 ситуація не змінилася, а у 32 — погіршилася. Лауреат Нобелівської премії, відомий економіст Джозеф Стігліц підкреслював, що універсальної економічної політики не існує; кожна країна повинна розробляти її з урахуванням власних особливостей.
Історично схожа ідея вже існувала як «Післявоєнний консенсус» після Другої світової війни, який також називали «Лондонським». Він став відповіддю на колосальні втрати та посилив запит суспільства на солідаризм, а також був реакцією на зростання впливу СРСР у Європі. Ця модель втілювала концепцію держави загального добробуту.
Її інструменти включали націоналізацію ключових галузей (майже 20% економіки Британії), посилення ролі профспілок, підвищення податків для заможних, створення загальнодоступних систем охорони здоров’я та освіти. Це була суміш кейнсіанства, державного макрорегулювання та «вбудованого лібералізму», що дарувала надію на соціальну справедливість. Проте з посиленням лібертаріанських і монетарних ідей цей консенсус поступово розсипався.
Сьогодні ми спостерігаємо появу Лондонського консенсусу 2.0, розробленого 50 провідними світовими економістами та експертами Лондонської школи економіки. Ця нова концепція є інтелектуальною відповіддю на фрагментацію глобальної економіки та крах класичного глобалізму. Вона виникла через неефективність попереднього мейнстриму, заснованого на жорсткій бюджетній економії та фіскальній консолідації.
Ключові принципи Лондонського консенсусу 2.0 переосмислюють саму мету економічного розвитку. По-перше, прибуток і капіталізація бізнесу вже не вважаються єдиним мірилом соціального успіху; не менш важливими є почуття власної гідності, повага та суспільне визнання.
По-друге, економічне благополуччя тепер оцінюється не лише за показниками ВВП чи рівнем безробіття. «Нова економіка добробуту» включає якісні показники життя та турботу про майбутні покоління, як це демонструють «бюджети добробуту» у Новій Зеландії чи закони про майбутні покоління в Уельсі.
Третя теза акцентує на тому, що боротьба з будь-якими формами нестабільності має стати пріоритетом для політичних еліт. І, нарешті, інфляція більше не є самоціллю для центробанків; їхня політика повинна враховувати ширші аспекти, такі як підтримка вразливих верств населення та загальне економічне зростання. Держава повертається до соціальної сфери, беручи на себе відповідальність за тих, кого ринок не може захистити.
Цей новий консенсус відображає цивілізаційний розлам між підходами Америки та Європи. Тоді як США схиляються до «маскулінної» індустріалізації, використання «брудної енергетики» та скорочення соціальних видатків, Європа обирає «карбонову екологію», якість життя та соціальну гармонію. Це дійсно різні світи.
Для України, що переживає наслідки війни, виникає гостра потреба у формуванні власного «Українського консенсусу». Після перемоги суспільство вимагатиме соціальної справедливості та сильної державної підтримки для мільйонів постраждалих. Постане питання націоналізації ключових активів, особливо тих олігархів, які не змогли захистити їх від війни.
Майбутня економічна модель України має зосередитись на захисті внутрішнього ринку, пошуку нових зовнішніх можливостей, новій індустріалізації та відбудові енергетичного потенціалу. Важливо підвищувати складність економіки, переходячи від сировинної моделі до створення доданої вартості у технологічних ланцюжках. При цьому необхідний «ліберальний модуль» для підприємців на мікрорівні, що поєднуватиме сильну державу на макрорівні з мінімальним адміністративним тиском на бізнес.
Елементи нового Лондонського консенсусу 2.0, такі як пріоритет людського добробуту над сухим показником ВВП, можуть стати дороговказом для України. Адже почуття задоволення від життя, впевненість у завтрашньому дні та можливість народжувати дітей у безпечному світі є не менш, а іноді й більш важливими, ніж просто економічне зростання. Питання полягає у правильних пріоритетах.