Наш Кримінальний кодекс нагадує психопата, який думає лише про себе

Закон захищає лише закон. А мав би інтереси людей

26 жовтня 16-річний Коля сів за кермо Infiniti. Поряд дівчина, на задньому сидінні двоє друзів. Автівка помчала нічним Харковом. Він розреготався, коли на одному з переходів мало не збив пішохода. А на перетині Гагаріна й Одеської, не скинувши скаженої швидкості, перетнув перехрестя на червоне світло і врізався в Chevrolet Aveo. 52-річний водій Chevrolet загинув на місці. Коля відбувся незначною травмою голови. Дів­чина та двоє пасажирів Infiniti 19 і 20 років потрапили до лікарні у важкому стані.

Це одна з багатьох дорожньо-­транспортних пригод, які, на жаль, стаються на наших дорогах. Однак харківська аварія одразу потрапила до інформаційних стрічок і телевізійних новин. Викликала й бурхливу реакцію в соціальних мережах. “Вилупок” це, мабуть, найтактовніше слово, яке адресували Колі Харківському. До речі, Харківський це його прізвище, а не поганяло з підворітні, що, між іншим, теж стало приводом для сарказму.

Аварія не набула б такого розголосу, якби не поведінка винуватця. “Меня отмажут, и я буду жить за границей!” з ходу заявив він полісменам. Батька Коліньки називають м’ясним королем Харкова, а його мати, як кажуть, має надійні зв’язки у прокуратурі. Саме зухвалість, зневага, впевненість у своїй безкарності та презирство до всіх і кожного викликали обурення і, даруйте за це слово, гидливість до мажора.

Донька загиблого одразу зробила заяву: на жодні угоди не піде, а з сім’єю винуватця ДТП спілкуватиметься тільки в суді. Вже 28 жовтня група бізнесменів і правників із Харкова, Києва й Одеси Юрій Сапронов, Гарик Корогодський, Володимир Скоробагач, Масі Наєм, Ігор Черняк та інші публічно повідомили, що готові взяти на себе “всі витрати на судовий процес” і забезпечать “захист постраждалих від безчинств малолітньої мерзоти та її покровителів”. У мене жодних сумнівів, що саме суспільний розголос вплинув на позицію суду. 28 жовтня той відхилив клопотання адвокатів підозрюваного про надання застави. Хлопця утримуватимуть під вартою впродовж двох місяців.

Колю Харківського, попри юний вік, із повним правом можна на­звати рецидивістом.

Йому було 14, коли він вистрілив із травматичного пістолета жінці в обличчя. Не сподобалася вона йому. Куля застряла в носовій пазусі. Жінка вижила. Кілька хірургічних операцій і тепер в її черепі імплантат замість лицьової кістки. Автоінспектори неодноразово зупиняли його за кермом автівки без водійських прав, звісно. Вся ця ситуація, напевно, обридла родині Харківських, і вони подарували синулі водійські права й довіреність на Infiniti. Наслідки ми знаємо: одна людина в морзі, троє в реанімації, Колінька в СІЗО і світить йому “позбавлення волі на строк від трьох до восьми років”.

Але це ще не кінець історії. Не думаю, що Коліньку “відмажуть”. Справа вже у фокусі ЗМІ. Забагато відрази викликає її фігурант. На боці потерпілих адвокати, для яких професійне реноме важливіше за всі гроші “м’ясних королів”. Колінька сяде. Щонайменше на три роки. Жодних сумнівів. Це й буде початок історії. Бо Колінька, коли “відкинеться”, ще покаже себе в усій красі.

16-річний хлопчина яскраво виражений психопат. Мов із підручника.

І слово “психопат” не метафора, а симптомокомплекс. Психічні відхилення завжди діагностують на трьох рівнях: когнітивному (спосіб мислення), емоційному та поведінковому. Психопатія на когнітивному рівні беззастережний егоцентризм. Весь світ існує тільки для того, щоб задовольняти будь-які примхи психопата. Але він не лише хоче реалізації егоцентричної потреби, а й домагається її вдоволення за допомогою домінування, маніпуляцій, брехні та насилля. Це вже поведінкові прояви, що ­відображають спосіб мислення. На емоційному ж рівні психопатія цілковита відсутність емпатії, здатності співпереживати і співчувати іншій людині. Для психопата люди сміття. У нього немає для них емоцій. І тому психопати ніколи не беруть до уваги наслідки своїх дій. Вони не мають страху, їх не охоплює тривога, вони не знають, що таке сором, докори сумління чи каяття. Є й така цікава психофізіологічна деталь: у них високий больовий поріг. Фізичний біль це лише неприємне відчуття, не більше. Єдине, що може зупинити психопата на шляху реалізації наміру, раціональний розрахунок. Не страх, який їм не відомий, не мораль, яку вони зневажають, не закон, яким вони демонстративно гребують, а лише прагматизм. Не знаю, хто вигадав цю приказку: помста це страва, яку подають холодною. Але вона точно відображає спосіб беземоційного світосприйняття психопата.

Звернімо увагу на таку деталь: у відділку після ДТП Коля ви­йшов до туалету й зателефонував до поліції повідомив про викрадення автівки, за кермом якої перед цим убив людину. Про що свідчить цей вчинок? Про маніпулятивність і брак каяття. Він жодного разу не поцікавився станом здоров’я своєї дівчини та друзів, яких забрала швидка допомога. Що це? Егоцентризм, байдужість до інших людей і відсутність емпатії.

Пишучи про цю трагічну й водночас потворну подію, журналісти повсякчас зачіпають тему моралі, жахаючись, яке молоде покоління породило наше су­спільство. Проблема, однак, у тім, що психопатія це вроджений, а не набутий характерологічний комплекс. Простіше кажучи, Коля Харківський є таким за своїм мисленням і емоційними реакціями не тому, що його таким виховали, а тому, що він таким народився. Точної статистики, звісно, немає. Але, за даними психіатричних обстежень, у жінок психопатія майже не діагностується. У популяції ж чоловіків до 0,3 відсотка психопати. Ніби й небагато. Але в абсолютних показниках це до 300 осіб на 100 тис. Щодо цього психіатри іронізують: якщо роззирнутися, складається враження, що їх набагато більше. Річ у тім, що ці люди, які схильні до ризику, жадають домінувати, й демонстративно зневажають усі норми й усіх довкола, не минають повз нашу увагу.

Але не все так сумно. Журналісти, які фокусують увагу на моралі, не помиляються в оцінках. Бо психопати, які приймають соціальні цінності як важливі фактори для реалізації їхніх егоцентричних потреб, незамінні в екстремальних умовах. Вони найкращі спортсмени, солдати й пожежники, бо не відають страху й жадають слави. Хірурги, які ріжуть і не відволікаються на емоції. Топменеджери, котрі кайфують від корпоративних війн. Усе залежить від культури. І якщо в ній правильно розставлені акценти, то навіть люди, які народжуються справжніми покидьками, можуть бути корисні й отримувати заслужене вдоволення егоцентризму. Але в нашій культурі ми маємо лише Колю Харківського і його понти: “Меня отмажут!”

А тепер історія, про те, що могло статися тільки в Одесі.

20 жовтня суддя Малиновського суду Олександр Гарський призначив двом крадіям украй несподіване стягнення. Цитую фрагмент резолютивної частини судового вироку: “Прочитати наступні твори: 1) повість “Пригоди Тома Соєра” 1876 р., автор Марк Твен; 2) роман “Пригоди Гекльберрі Фінна” 1884 р., автор Марк Твен; 3) пригодницьку повість “Біле Ікло” 1906 р., автор Джек Лондон; 4) вірш Тараса Шевченка “Минають дні, минають ночі…” 1845 р.”

Ні, це не новий одеський анекдот. І так, це фрагмент вироку, оприлюдненого 23 жовтня в Єдиному реєстрі судових рішень.

А передісторія така. 6 січня 2021 року двоє навіть не знаю, як їх назвати, у судовому рішенні їх іменують Особа-1 і Особа-2. Тож, хай так і буде. Ці особи вирішили поліпшити своє матеріальне становище. Пробралися на штрафмайданчик, вигвинтили з двох автівок магнітоли та колонки, склали скарб до наплічників. Але їх помітили охоронці. Крадії кинули рюкзаки й утекли. Прикрість у тім, що в наплічниках залишилися їхні паспорти й інші документи. Невдовзі до одного зі “зловмисників” дійшло, що справа пішла не так. І він повернувся на місце злочину, де його й затримали. Згодом полісмени прийшли й по товариша. До речі, викрадене майно експерти оцінили в 1455 грн 95 коп. і 493 грн 75 коп.

А тепер зав’язка історії. Особі-1 23 роки. Вихованець дитбудинку. Вивчився на тракториста. Райрада придбала для нього хатину. До Одеси приїхав, щоб працювати на будівництві. Заробітна плата 500 грн на тиждень. Але на кінець місяця він і цих грошей не отримав, бо виконроб витратив їх на оплату оренди свого помешкання. А до села треба було повертатися. Вартість проїзду 75 грн. І він не вигадав нічого ліпшого, як підбити товариша патрати старі автівки.

Особі-2 19 років. Із багатодітної сім’ї. Не закінчив навіть середньої школи, але встиг одружитися й порадіти народженню дитини. Працював різноробом.

Не певен, що Ісаак Бабель, якого називали романтизатором бандитизму, вичавив би з цієї історії бодай сторінку для своїх “Одеських оповідань”.

Олександр Гарський був вражений бідністю мови підсудних, неспроможністю сформулювати бодай одне складнопідрядне речення. І сам умисел, і реалізацію злочину розцінив як прояв інфантильності й інтелектуальної убогості обвинувачених. Суддя взяв до уваги каяття підсудних, але визнав їх винними за всіма пунктами обвинувачення. А це, на хвилиночку, “крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище” карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

Вирок суду одному й другому крадієві три роки позбавлення волі, які, однак, замінені річним випробуванням. Додаткове зобов’язання читання художньої літератури. Бо, як зазначив суддя: “Саме завдяки таким творам у дитини й повинні створюватися образи прекрасного, які вона нестиме через усе життя. І якщо людина була позбавлена такого прекрасного в дитинстві, потрібно компенсувати їй такі знання в сьогоденні”. І наступний, менш ліричний, фрагмент рішення: “Даючи оцінку особистості обох обвинувачених, суд вважає, що вони не є особами суспільно небезпечними, які здатні на системне вчинення кримінальних правопорушень проти власності. Суд вважає, що покарання у вигляді по­збавлення волі для обох обвинувачених занадто суворе. Воно не відповідатиме ані вчиненому правопорушенню, ані особистостям обвинувачених”.

Щоб показати людяність і раціональність рішення судді Гарського, вдамся до одного з найпохмуріших спогадів. Нас, студентів, які вивчали право, відправили на практику до суду Солом’янського району. Справи, які випало слухати, запам’яталися назавжди.

Зустрілися в Коростені три товариші, один із яких прийшов у відпустку з армії. Друзі вирішили гайнути до Києва й погуляти. Вже в електричці спустили всі гроші. І їх осяйнула неперевершена ідея: пограбувати бомжа.

У цей самий час у фоє залізничного вокзалу знепритомніла жінка. Працівники міліції викликали медичну допомогу. І очікуючи лікарів, зодягнені в цивільне, стояли неподалік. Можна собі ­уявити їхній подив, коли з’явилися три клоуни, підібрали з підлоги жіночу сумочку й подалися до виходу. І їх одразу пов’язали.

Солдат, котрий так невдало згаяв свою відпустку, потрапив під трибунал. А двом його друзям Солом’янський суд впаяв чотири й п’ять років тюрми.

Суддя керувався буквою закону: другим параграфом тієї ж таки 185-ї статті Кримінального кодексу: “Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк”. Логіка судді залізна: мали місце змова кількох осіб, злочинний умисел і спроба його реалізувати.

У клітці один із підсудних сидів похнюплений, а другий поводився зухвало дорікав міліціонерам, бо ті, мовляв, мали перешкодити їм порушити закон. З погляду психології, промовистий приклад інфантильної поведінки перекладання відповідальності на інших. Певен, коростенські крадії були на тому самому щаблі інтелектуального та морального розвитку, що й “тупий і ще тупіший”, котрих суддя Гарський зобов’язав читати книжки для підлітків.

У мене був шок. Солом’янський суд підійшов до справи формально. А обвинувачені й близько не розуміли, де перебувають і що на них чекає. Потрапили в триби судової машини банальними ідіотами, а за кілька років вийдуть на волю соціалізованими до кримінального світу. Це будуть їхні університети. В’язниця перетворить двох хлопців, які ще не знайшли себе в житті, на професійних злочинців із мораллю “по понятиям”, досвідом і соціальними зв’язками.

Суддя Гарський не зробив цієї помилки. Не зламав життя двом людям. І не схотів “кувати кадри” для криміналітету.

Терміни ув’язнення, передбачені Кримінальним кодексом, можна назвати одним словом садистичні. Але вражає й інше: кодекс взагалі обходить увагою інтереси потерпілих. Вище процитовано п. 2 ст. 185. Ви помітили там згадку про інтереси фізичної особи, яка стала жертвою крадіжки? Ні? Ото ж бо. Там немає такої згадки. Ані в особ­ливій, ані в загальній частині навіть не порушується питання про відшкодування.

У Кодексі зазіхання на права та свободи фізичної особи розглядається як замах на закон. Держава реалізує свою монополію на насилля тільки тому, що злочин проти особи ототожнюється зі злочином проти закону. А інтереси особи нікого не хвилюють.

Простіше кажучи, зловмисники обікрали вашу квартиру, винесли всі речі, продали на барахол­ці, а гроші прогуляли. Уявімо, вони заарештовані, в суді довели їхню провину, відправили їх за ґрати на максимальний термін шість років. Але вашої власності вам ніхто не поверне. Бо закон захищає лише закон, а не інтереси фізичної особи. Нонсенс, але факт.

Філософ Артур Шопенгауер мав кепський характер. Він зі сходового майданчика сусідку зіштовхнув. Мабуть, розійшлися в поглядах на апперцепцію. А по роках Шопенгауер записав у щоденнику: “Нарешті стара карга померла”. Річ у тім, що, за рішенням суду, він не лише відшкодував лікування сусідки, а й виплачував їй пенсію. Після інциденту запальний філософ скандалив тільки на папері. Такі судові рішення ухвалювали у ХІХ столітті.

А тепер статистика від Міністерства юстиції: нині у 14 виправних центрах України утримують 1432 особи. На функціонування виправних закладів із держбюджету виділили 200 млн грн. На утримання одного засудженого на рік витрачають майже 140 тис. грн, або 11 600 грн щомісяця.

На розгляді у Верховній Раді перебувають два законопроєкти №5359 і №5360. Обидва подані Кабміном і спрямовані на індивідуалізацію кримінального покарання, ширше застосування санкцій, які не передбачають ізоляції. До обох законопроєктів у науково-експертного управління серйозні зауваження. Два законопроєкти, які мають один і той самий предмет регулювання, від одного суб’єкта подання свідчать, що ліва рука міністра юстиції Дениса Малюськи не знає, що робить права. Але, що є незаперечним, то це важливість проблеми, якою доведеться зайнятися парламентаріям. Адже є принципова відмінність між харківським психопатом, якому плювати на закон, і людьми, котрі через власну несоціалізованість опиняються в конфлікті з законом. І наступне, що, переконаний, має бути передбачене у Кримінальному кодексі, компенсація постраждалим. Бо наш кодекс нагадує психопата, який думає лише про себе й милується собою перед дзеркалом.