Насправді в ніч на 12 вересня підрозділи збройних сил Вірменії здійснили широкомасштабну провокацію на Дашкесанському, Кяльбаджарському та Лачинському напрямках азербайджано-вірменського державного кордону. Міністерство оборони Азербайджану протягом кількох днів до цієї провокації регулярно повідомляло, що противник продовжує обстріл азербайджанської території.

Вірменія будувала військові бази на кордоні з Азербайджаном, намагалася створити військовий плацдарм, диверсійні групи проводили мінування доріг, якими переміщуються азербайджанські військові та цивільні. Все це спричинило нинішнє загострення ситуації. Азербайджан був змушений вжити заходів у відповідь.

Зараз є цифра у 135 загиблих вірменських військових. Її у п’ятницю озвучив прем’єр Вірменії Ніколо Пашинян. За даними Азербайджану, станом на суботу з 12 вересня загинули 79 азербайджанських військових. Це офіційні дані. Але з досвіду 44-денної війни нам відомо, що вірменська сторона багаторазово зменшує свої втрати.

За нашими даними, загинуло до 450 вірменських солдатів. Азербайджанські війська взяли під контроль 53 бойові позиції противника, значну кількість панівних висот. Також зруйновано пункт постійної дислокації 538-ї окремої гірничострілецької бригади, два дивізіони С-300 та два дивізіони С-125. Військова техніка на більш ніж $500 млн перетворена на металобрухт. Азербайджан тепер контролює висоти над містом Істіс, яке вірменська сторона називає Джермук, та дорогу Горус-Єреван.

М’яч на вірменській стороні. Керівництво Вірменії здійснює регулярні провокації. Порівняно недавно, 3 серпня, незаконні вірменські озброєні групи в районі розміщення миротворчого контингенту Росії вчинили акт саботажу, який спричинив загибель азербайджанського військового. Вірменські військові спробували захопити сопку Гірхгіз.

У відповідь сили Азербайджану розпочали операцію “Відплата”, в рамках якої взяли під контроль Гірхгіз, а також Сарибаба вздовж Карабахського хребта Малого Кавказького хребта та низку інших важливих панівних висот. Вони знищили чимало живої сили та військової техніки противника. Але навіть операція “Відплата” не протверезила Єреван. Вони продовжують політику провокацій. У цьому сенсі немає необхідності слухати те, що говорить Григорян чи хтось ще. Правильніше орієнтуватися не на слова, а на дії Вірменії.

Упродовж майже 30 років Вірменія тримала під окупацією близько 20% територій Азербайджану. Вона відмовлялася підкорятися міжнародному праву та її головному принципу територіальної цілісності держав. Єреван відмовлявся дотримуватися чотирьох резолюцій Радбезу та Генасамблеї ООН, у яких чорним по білому прописали вимогу про необхідність виведення всіх незаконних вірменських військових формувань з окупованих територій нашої країни.

У відповідь Захід не наклав на Вірменію жодних санкцій. Усі ці роки були спроби тиску не на окупанта, а на жертву, тобто на Азербайджан. Мінська група ОБСЄ, співголовами якої були США, Росія та Франція намагалися домогтися від Баку згоди на “існуючий статус-кво”. Тобто, на втрату п’ятої частини нашої території. Знайома для України картина, від керівництва якої одразу після початку широкомасштабної російської агресії 24 лютого вимагали капітулювати.

Азербайджан, як і Україна, не погодився на ці вимоги. Наша країна готувалася до повернення своїх територій, посилювала армію, збільшувала військові витрати, водночас проводячи активну дипломатичну роботу та зміцнюючи економіку. У результаті вже на момент початку 44-денної війни восени 2020 року Азербайджан був безумовним економічним, політичним і військовим лідером на просторі всього Південного Кавказу.

Відповідно, результат тієї війни було визначено. Так і сталося. За півтора місяці азербайджанська армія звільнила від окупації п’ять міст, чотири селища та 286 сіл. Крім того, за умовами тристоронньої заяви від 10 листопада 2020 року, вірменська армія була змушена повністю залишити Агдамський, Кельбаджарський та Лачинський райони Азербайджану. Нині поза контролем Баку залишаються Ханкенді або Степанакерт, Агдере або Мардакерт, Ходжавенд або Мартуні.

Під час 44-денної війни азербайджанська армія могла увійти до Ханкенді, але цього не зробила. Як заявив помічник президента Азербайджану Хікмет Гаджієв під час міжнародної конференції у звільненому місті Шуша, для нас це було моральним питанням. Ми не хотіли бачити гибель мирних жителів у Ханкенді. Але ні в кого в Азербайджані немає сумнівів, що Ханкенді зрештою знову перейде під контроль нашої країни.

Як і місто Ходжали (у ніч на 26 лютого 1992 року вірменські війська штурмували і зайняли місто, під час штурму і після загинули і зникли безвісти від 161 до 485 мирних жителів. Gazeta.ua), це місце геноциду проти мирного азербайджанського населення. Жертвами цього злочину проти людяності стали мирні азербайджанці літні люди, жінки та діти. Україна пережила геноцид мирного населення у Бучі, Ірпені, Ізюмі. Вона може уявити наш біль від таких злочинів.

Це думка тих, хто не вивчив питання детально. Вірменська сторона, за традицією, здійснивши провокацію, пробує звинуватити Азербайджан. Мета виставити Вірменію, яка десятиліттями тримала під окупацією 20% азербайджанських територій, жертвою.

Вибір місця провокації не випадковий. Вірменська сторона намагалася втягнути у війну з Азербайджаном Росію та всі країни ОДКБ (військово-політична міжнародна організація на чолі з Росією, до якої входять також Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан. Gazeta.ua). Те саме бачимо сьогодні. Докори, що звучать з Вірменії на адресу ОДКБ, тому доказ. Суть нинішньої провокації проста створити ґрунт для відмови Єревана від взятих на себе зобов’язань.

Баку після закінчення 44-денної війни заявив про важливість підписання великої мирної угоди з Вірменією. Вона, зокрема, міститиме визнання територіальної цілісності наших країн. Єреван на це не йде. Ось і цього тижня прем’єр Пашинян провів засідання вірменського Радбезу. Участь у ньому взяв лідер карабахських сепаратистів Араїк Арутюнян.

Перед нами провокація Єревана. В умовах, коли Вірменія не визнає територіальну цілісність Азербайджану, наша країна має право відповідати дзеркально. Чи є демаркація вірмено-азербайджанського кордону? Немає. Відповідно Азербайджан має право вважати кордоном своєї країни з Вірменією ту територію, де зараз знаходиться наша армія. Усім, хто обурюється такою відповіддю, хочу нагадати, що майже 30 років 20% нашої землі були під вірменською окупацією. І тиску на Єреван не було. Потрібно згадати вислів: “Перш ніж читати проповіді, потрібно шанувати заповіді”.

До війни 2020 року Азербайджан не раз завдавав поразки вірменській армії. Наприклад, під час чотириденної війни у квітні 2016 року. Тоді азербайджанська армія розгромила окупантів і повернула під контроль понад 20 кв км раніше окупованих земель, узявши під контроль стратегічні висоти. Саме та поразка стала початком кінця правління третього президента Вірменії Сержа Саргсяна та всього “карабахського клану”, що правив у Єревані ще з часів президентства Роберта Кочаряна.

Крім того, восени 2020 року Росія не була так сильно занурена у війну з Україною, як зараз. Не було тоді розгрому “другої армії світу”, яку зараз бачимо. То чому ж вона не змогла перешкодити переможній ході азербайджанської армії під час 44-денної війни?

І ще. Після закінчення 44-денної війни у Баку пройшов парад перемоги. Там показали трофейну вірменську військову техніку. А вона цілком російського виробництва. У Баку функціонує Парк військових трофеїв. Будь-хто може побачити там збитий російський “Іскандер”, і купу вірменських танків, БТР та БМП російського виробництва. На деяких знайома українцям літера Z символ нинішніх злочинів РФ.

Очевидно, Азербайджан ніколи не пішов би на все це, якби боявся реакції Росії. Пора зрозуміти, що Баку досить сильний, щоб досягати будь-яких поставлених цілей, навіть усупереч планам Росії чи будь-яких інших світових держав.

Туреччина давній партнер Азербайджану у питаннях військового співробітництва. У 1992 році сторони підписали договір про співробітництво у цій сфері. А з 1994 року, коли Азербайджан приєднався до програми “Партнерство заради миру”, співпраця стала все більш інтенсивною. 1996 року ми підписали азербайджано-турецьку “Угоду про співпрацю у військово-технічній та військово-освітній сферах”. При цьому всі ці роки Вірменія, що входить в ОДКБ і спирається на допомогу Росії, не збиралася мирним шляхом врегулювати карабахський конфлікт.

Зазначу, що після внесення у 2010 році змін до “Договору про колективну безпеку” між Росією та Вірменією, який визначає пільгові умови постачання озброєнь і військової техніки для Вірменії, у 2010 році було укладено “Договір про стратегічне партнерство та взаємодопомогу між Азербайджаном і Туреччиною”. Дії Баку мали характер відповіді. У результаті, наша країна, не будучи членом НАТО, дуже щільно співпрацює у військово-технічній сфері з другою за силою армією Альянсу.

Безумовно, це стримуючий чинник як для Росії, так і для Ірану. Ця країна без особливої радості прийняла підсумки 44-денної війни. Бо відсутність контролю Баку над окупованими територіями, що тривала понад чверть століття, дозволяла багатьом іранським компаніям брати участь у грабуванні регіону. Крім того, саме існування сильного Азербайджану – небажаний фактор для режиму в Ірані, де живе близько 30 млн. етнічних азербайджанців.

У цьому сенсі важлива підписана 15 червня 2021 року президентами Азербайджану і Туреччини Шушинська декларація. У ній говориться, що у разі, якщо, на думку однієї зі сторін, буде загроза чи агресія третьої держави чи держав проти незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності чи безпеки Туреччини чи Азербайджану в їх визнаних на міжнародному рівні кордонах, сторони дадуть одна одній необхідну допомогу, відповідно до статуту ООН.

Позитивною. Зокрема, за посередництва президента Ради ЄС Шарля Мішеля у Брюсселі вже провели чотири зустрічі між президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим та прем’єр-міністром Вірменії Пашиняном. За підсумками третьої зустрічі Мішель не вживав словосполучення “Нагірний Карабах”. Він ужив “Карабах”. Тобто визнав територіальну цілісність нашої країни, включаючи і Ханкенді, який є частиною Карабахського економічного району.

За підсумками четвертої зустрічі у Брюсселі зовсім не було згадки теми Карабаха, а також Мінської групи ОБСЄ. Тобто Мішель визнає, що формат цієї групи мертвий, а є лише формат посередництва Євросоюзу щодо нормалізації вірмено-азербайджанських відносин – без теми Карабаха, яка є внутрішньою справою Азербайджану. У Баку все це сприймають позитивно.

Тоді як Вірменія робить все, щоб зірвати мирний процес. І остання провокація з її сторони ще одне підтвердження. Тепер уже самому Мішелю належить задуматися, як реагувати на дії Єревана, які завдають шкоди всій виконаній ним роботі, негативно впливаючи на репутацію президента Ради ЄС.

Азербайджан та Україна стратегічні партнери. У зв’язку з цим нагадаю, що в січні цього року відбувся візит до Києва президента Азербайджану Ільхама Алієва. За підсумками було підписано “Спільну декларацію про поглиблення стратегічного партнерства” та низку інших двосторонніх документів.

Важливо відзначити, що Баку завжди відкрито підтримував територіальну цілісність України. На відміну від Вірменії, яка діє як класичний сателіт Росії, що виявилося в підтримці Єреваном анексії Криму.

Азербайджан уже надіслав понад 1700 тонн гуманітарної допомоги Україні. Безумовно, ця цифра зростатиме. Також нагадаю, що за розпорядженням президента Алієва, з перших днів широкомасштабної агресії Росії проти України державна нафтова компанія SOCAR безкоштовно забезпечує пальним ЗСУ та машини “Швидкої допомоги”.

Хочу нагадати слова Алієва, сказані наприкінці квітня на міжнародній конференції “Південний Кавказ: розвиток та співпраця”. Він тоді радив Києву не миритись із окупацією своїх територій. Впевнений, його слова буде корисно згадати і зараз.

“Мені західні партнери казали ви програли, маєте змиритися з окупацією земель, маєте переглянути своє ставлення до територіальної цілісності. Але я завжди відповідав їм ні! Мене критикували за вперту позицію, негнучкість, але я завжди відповідав ні. Моя порада вам ніколи не погоджуйтесь на порушення своєї територіальної цілісності. А друга порада весь час сподівайтеся на свої ресурси та не звертайте увагу на резолюції міжнародних структур, вони не мають жодної сили 30 років Вірменія не виконувала резолюції ООН про виведення військ із території Азербайджану. Я зрозумів, що ми в меншості нам не допоможуть”, – нагадав він тоді.

Це були слова президента країни, яка здобула історичну перемогу у війні з окупантами. Впевнений, вони є актуальними та важливими для України, яка переживає зараз найскладніший період з моменту відновлення своєї незалежності, ціною колосальних жертв. Так само як недавно Азербайджан, коли відновлював свою територіальну цілісність.