Німецький оборонний гігант Rheinmetall і американська корпорація Lockheed Martin оголосили про створення спільного підприємства, яке має кардинально змінити європейський ринок озброєнь. За інформацією видання Hartpunkt, нове виробництво зосередиться на ракетах ATACMS і GMLRS для систем HIMARS і M270 MLRS, а також на Hellfire, JAGM та PAC-3 для комплексів Patriot. Це рішення – не просто бізнес-крок, а спроба Європи вийти з-під тіні американської залежності в оборонній сфері. Але чи вдасться європейцям перехопити ініціативу, чи це лише чергова ілюзія автономії?
Європейська відповідь на американські затримки
Генеральний директор Rheinmetall Армін Паппергер не приховує причин такого кроку: “Іноді доводиться чекати десять років, щоб отримати ракети з Америки – це занадто довго”. І він має рацію – війна в Україні оголила критичну залежність Європи від американських постачань. Наприклад, Україна, яка активно використовує HIMARS і Patriot, неодноразово стикалася з дефіцитом боєприпасів через обмежені потужності США. За даними Паппергера, нове підприємство зможе виробляти до 10 тисяч ракет і двигунів на рік, а Rheinmetall отримає 60% у спільному бізнесі. Виробництво двигунів планують запустити у 2026 році, а ракет – у 2027-му, щойно уряд США дасть зелене світло.
Цей “центр компетенції” обіцяє повну вертикальну інтеграцію – від розробки до виробництва – із передачею інтелектуальних прав європейській стороні. Це виглядає як спроба не лише прискорити постачання, а й отримати технологічну незалежність. Але чи не занадто оптимістично це звучить? США, які десятиліттями домінували на ринку озброєнь, навряд чи легко віддадуть контроль над ключовими технологіями, навіть союзникам.
Що саме вироблятимуть?
Асортимент вражає: ракети ATACMS із дальністю до 300 км, GMLRS (150 км), Hellfire і JAGM для дронів і авіації, а також PAC-3 для систем ППО Patriot. Ці системи – основа сучасної війни, і їхня ефективність доведена на полі бою в Україні. Наприклад, ATACMS дозволили українським силам уражати цілі в глибокому тилу ворога, а PAC-3 став ключовим елементом захисту від російських ракет. Заплановані обсяги виробництва – 600–800 ATACMS, 2500 GMLRS і 250–300 PAC-3 щороку – свідчать про амбітність проєкту. Але попит, особливо з боку України, може виявитися ще більшим.
Геополітичний контекст: крок до автономії чи гра на публіку?
На перший погляд, ініціатива виглядає як відповідь на зростаючу потребу Європи в безпеці. Війна в Україні, напруженість із Росією та нестабільність у світі змушують європейські країни переглядати свою оборонну стратегію. Але за красивими словами про “європейську незалежність” ховається кілька “але”. По-перше, проєкт залежить від схвалення США – країни, яка десятиліттями контролює експорт своїх технологій. Чи погодяться американці віддати ключові ноу-хау, коли йдеться про такі системи, як ATACMS і Patriot? Іронія в тому, що Європа, прагнучи автономії, все одно залишається прив’язаною до доброї волі Вашингтона.
По-друге, Rheinmetall і Lockheed Martin – не єдині гравці на ринку. Наприклад, Ізраїльська Elbit Systems уже пропонує європейську версію системи PULS, яка конкурує з HIMARS. Німеччина, до речі, обрала саме PULS для своєї армії, що стало ударом для спільного проєкту Rheinmetall і Lockheed. Це рішення показує, що європейська єдність – річ умовна, коли йдеться про оборонні контракти. Кожен хоче шматок пирога, і конкуренція може підірвати амбіції нового підприємства.
Чи вдасться досягти мети?
Оптимістичний сценарій: виробництво запустять у 2027 році, Європа отримає швидкий доступ до ракет, а Україна – необхідні боєприпаси для протистояння Росії. Це також зміцнить НАТО, адже нові потужності дозволять швидше реагувати на загрози. Але є й песимістичний сценарій. Бюрократія, політичні ігри та можливі технологічні обмеження від США можуть затримати проєкт. До того ж, Росія, яка уважно стежить за такими ініціативами, може посилити свої дії, щоб підірвати європейську єдність – наприклад, через тиск на Угорщину чи інші слабкі ланки.
Ще одна іронія: поки Європа мріє про незалежність, вона все одно залежить від американських технологій. Rheinmetall може отримати 60% у спільному підприємстві, але ключові компоненти для ракет, ймовірно, постачатимуться зі США. Це нагадує ситуацію, коли ти купуєш машину, але двигун і досі контролює виробник – ти начебто власник, але не зовсім.
Висновок: амбіції проти реальності
Спільне підприємство Rheinmetall і Lockheed Martin – це амбітний крок, який може змінити баланс сил у європейській обороні. Але за фасадом “центру компетенції” ховаються складнощі: від залежності від США до конкуренції всередині Європи. Для України, яка чекає на ракети вже сьогодні, а не в 2027 році, це черговий приклад того, як Захід намагається поєднати власні інтереси з підтримкою союзників. Чи вдасться Європі стати самостійним гравцем, чи вона залишиться в тіні американського ВПК? Поки що це виглядає як спроба зробити крок уперед – але з однією ногою, що міцно стоїть на місці.