30 березня 1856-го у Версальському палаці підписали Паризький мирний договір. Він завершив Кримську війну 1853-1856 років та позбавив Росію впливу на Чорному морі.

Кримська війна почалася через суперечки Російської імперії з Османською щодо 12-мільйонного православного населення в османських володіннях. Імператор Микола I, посилаючись на попередні договори, хотів встановити над ними протекцію та вимагав надати їм право доступу до Святої Землі. Тоді гострим було “Східне питання” – Османська імперія занепала, чим могли скористатись інші держави. Однак, Велика Британія та Франція, які бачили загрозу власним інтересам на Близькому Сході, гарантували османам підтримку у разі російської агресії, тому султан Абдул-Меджид задовольнив лише другу вимогу. Розлючений Микола I наказав захопити васальні землі османів – Молдавське князівство та Валахію, “захистити населення” і встановити контроль над торгівлею збіжжям цих земель.

У відповідь представники провідних держав зібралися у Відні та підготували ноту, в якій запропонували султанові дотримуватись угод, а Російській імперії вивести свої війська з османських володінь. Султан та Микола I відмовились і почали війну. Незабаром провідні держави виступили на боці Османської імперії та 1854 року оголосили війну Росії, яка стала для неї розгромною та показала усю відсталість країни з феодально-кріпосницьким ладом. Франції вдалося приєднати до коаліції Сардинію. 2 березня 1855 року Микола I помер від застуди або ж отрути. А після 349-денної облоги союзники захопили ключову військово-морську базу Севастополь. Австрія надіслала Росії ультиматум із погрозами приєднатись до антиросійської коаліції та з вимогами що значно послаблювали імперію.

Наступник Миколи Олександр II просив припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. На нараді у Зимовому палаці уповноваженими на мировий конгрес обрали графів Олексія Орлова та Пилипа Бруннова, а конференцію просили провести не у Відні, уже ворожому до імперії, а в Парижі, розраховуючи на підтримку імператора Наполеона III. Той не бажав посилення Англії.

“Государе брате мій!, – писав Олександр II Наполеону III, – ваша величність не могла помилитись щодо думки, яка керувала мною, коли я запропонував, щоб мирні конференції відбулися у Парижі. Вона була нав’язана мені довірою до особистого впливу вашої величності на хід переговорів. Місія графа Орлова доповнює цю думку. Він – більш ніж уповноважений. Він друг і виразник найінтимніших моїх поглядів”.

Головував на конгресі син Наполеона Бонапарта граф Олександр Валевський, Велику Британію представляв лорд Джордж Кларендон, Сардинію граф Бенсо ді Кавур, Австрію – міністр Карл Буоль, Туреччину – великий візир Алі-паша, Прусію – міністр Отто Мантейфель та їхні помічники.

Історик Євгеній Тарле зазначав, що Орлов отримав таємні інструкції та мав добитися максимально неболючих умов миру для Росії. Він прибув до Парижу 21 лютого 1856 року та одразу отримав авдієнцію в Наполеона у палаці Тюїльрі, де заявив правителю, що Російська імперія прагне справедливого та міцного миру і хоче зайнятись внутрішніми справами. У відповідь отримав підтримку.

Прихильність Наполеона до Росії помітили англійці та австрійці, які були незадоволені припиненням війни. Перші хотіли навіть зруйнування Миколаєва з його корабельними верфями та арсеналами, але продовжувати війну без підтримки Франції не могли. Щоб зашкодити можливому союзу Наполеона та Олександра II, австрійського імператора Франца-Йосипа хотіли запропонувати хрещеним батьком для майбутньої дитини французької імператриці Євгенії. Росіяни, розуміючи важке становище, не втручались у це.

Перше засідання провели 25 лютого у Версальскому палаці. Домовились про зупинку воєнних дій. Протягом наступних засідань відбувалися багатогодинні дебати на яких виробляли умови миру та вимоги до Росії, визначали кордони і статуси дрібних держав, права християн в Туреччині. На одному із засідань навіть висловилися за створення арбітражу з метою попередження майбутніх воєн – праобразу ООН. Проєкт хотіла представити англійська організація “Друзі миру”, але на конгрес її не пустили. Офіційні делегати обмежилися лише формальними виступами. Протягом усіх засідань Російська імперія знаходила підтримку Наполеона та змогла домогтися пом’якшення умов миру, хоча він усе одно був болючим.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як воювали французи в Криму 166 років тому

Остаточний договір підписали ранком 30 березня, а про подію сповістив 101 гарматний постріл. Паризький трактат постановив “бути на вічні часи миру і дружбі між імператором всеросійським з одного боку й імператором французів, її величністю королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, королем Сардинським та султаном з іншого, а також їхніми спадкоємцями і наступниками, державами й підданими”. Кримська війна тривала 2 роки, 5 місяців і 14 днів.

Договір позбавив Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали, що стосувалося і османів. Саме Чорне море оголошувалося нейтральним та відкритим для торгового мореплавання всіх народів. Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдавію, Валахію та південну Бессарабію, проголошувалась свобода судноплавства по Дунаю. Царя позбавили покровительства над християнами Османської імперії, замінивши колективною “опікою” усіх великих держав. Росія мала повернути османам захоплені володіння на Кавказі, натомість їй повернули захоплені міста в Криму. Після підписання Наполеон запросив усіх делегатів на пишний бенкет у палаці Тюїльрі.

План розширення впливу Російської імперії на Балканах і на Близькому Сході за рахунок Османської імперії – “хворої людини Європи”, зазнав невдачі. Але при цьому “східне питання” ще більше загострилось.

“Новину про укладення миру і припинення війни хоч і було сповіщено гарматними пострілами з Петропавлівської фортеці та молебнями, але вона не могла вважатися радісною, – писав історик Дмитро Малютін. – Національні почуття образили. Молодому імператору довелося розплачуватися за невдачі війни, не ним початої”.

Подібні акти про поразку імперія востаннє підписувала 1711-го, коли цар Петро I зазнав невдачі у Прутському поході проти османів. Але договір дав можливість імператору Олександру II почати важливі реформи, які стосувалися й українських земель.

Попри оголошену договором мету, вічного миру і дружби між державами не було. 1870 року почалася франко-прусська війна. Тоді ж міністр іноземних справ Російської імперії Олександр Горчаков видасть циркуляр про відмову від умов Паризького трактату. За рік підпишуть Лондонську конвенцію, яка знову дозволить імперії тримати військово-морський флот в Чорному морі. А вже 1877 року почнеться нова російсько-турецька війна.