Різдво цьогоріч вдруге офіційно відзначається в Україні за новим церковним календарем – 25 грудня. Це рішення стало частиною відходу від радянської спадщини та наближення до європейських традицій.

Для багатьох українців святкування в цей день символізує ідентичність та єдність. По всій країні відбулися урочисті богослужіння, які зібрали тисячі вірян.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у храмах Києва й дізналася, про що там говорять прихожани і яким бачать майбутній рік для України.

ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ

Вранішнє сонце пробивається крізь фактурні вікна Михайлівського золотоверхого собору. Храм уже повен людей – у вишиванках, заквітчаних хустках. Пахне ладаном і чути тільки приглушений шепіт вірян, які заходять до храму, схиляючи голови для молитви.

На амвоні вже стоять священники – у біло-срібному облаченні. Богослужіння з нагоди Різдва очолює предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній. Починається літургія. Перші слова молитви лунають гучно і урочисто. Обабіч вівтаря на підвищеннях стоять оператори – службу транслюють наживо.

Деякі віряни заходять у храм ненадовго. Запалюють свічки, від яких повітря стає мов тягучим і солодким. Схиляють голови, осіняють себе хрестом і виходять надвір. Церковний спів чути й на вулиці. До храму поспішають ішні прихожани. Багато людей ведуть дітей. Біля входу літня жінка одягає онуку шапку, відволікаючись від молитви.

– Зараз свята, і, звичайно, піднесений настрій, чогось доброго чекаєш. Але бачите, в нас зараз такі обставини, що весь час плакати хочеться, – говорить 65-річна Валентина й на її очі накочуються сльози. – Я приїхала до дочки в гості з Рівненської області, уже тут місяць. Але й так кожної неділі ходжу до цього храму. Вчора в нас був Святвечір, сьогодні в гості підемо, вже до сутінків.

Уранці Росія завдала масштабного ракетного удару по Україні. Однак Валентина запевняє, що у храмі їй було спокійно.

– Щось у мене, видно, такий характер. А от дочка то вже подзвонила: “Мамо, йди додому або в метро”. Вона дуже боїться, – зізнається вона. – Слава Богу, аби щось вже воно затихло. Хотілося би припинення вогню, але теж не хочеться віддавати нашої України нікому. Навіть і кусочка. А щодо цього Трампа, то на все Божа воля. Але по відчуттях щось він мені не дуже подобається.

Хор відповідає на молитви співом, який розливається по храму. Голоси звучать гармонійно: “Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас!”. Хтось заплющив очі, інші схилили голови до землі. Десь в іншому кутку собору – тихий дитячий плач. Мати вмить заспокоює маля. У лівій частині віряни вишикувалися в чергу на сповідь.

– Я зустрічаю новий 2025 рік з надією на перемогу, завершення війни, – каже із сумом 66-річний Олександр Федорович. – Чи можлива зараз перемога збройним шляхом? Складно. Я вважаю, що в нас трошки неправильна влада і командири. Проблема саме в керівництві. Рішення якісь не ті. А те, що твориться з боєприпасами… Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить. Він справжній президент? Чи справжній головнокомандувач?

Чоловік не впевнений, що у 2025 році можливе припинення вогню чи завершення війни.

– Хотілося б цього, але однозначно відповісти не можу, тому що гинуть найкращі з українців. Найкращі вже загинули, бо вони пішли першими, стали на захист держави і державності. Але мова ж йде про те, що якщо перемир’я, то ті території залишаться. І не факт, що через кілька років ситуація не повториться. У цьому провина наших партнерів. Недостатня допомога і тиск – як з боку Європи, так і Сполучених Штатів. Я вважаю, того нелюда треба було зупиняти ще під час грузинських подій. Європа спить, так і не прокинулась. Штати далеко, у них свої інтереси, вони за океаном. Можливо, Трамп більш рішучий. Одне, що нас тримає, – це надія.

“БЛАГОСЛОВЛЯЮ”

Завершальна молитва. Епіфаній благословляє людей, піднімаючи хрест, і вітає вірян з Різдвом. Люди повільно розходяться під святкову музику церковних дзвонів. На виході ліворуч від брами за донат можна придбати домашню випічку – горішки, печиво, торти й тістечка. А також в асортименті розписані гільзи, дідухи, букети сухоцвітів, прикраси ручної роботи.

На дрон для підрозділу, що на Харківському напрямку, волонтери збирають кошти ледь не щонеділі. 49-річна Тетяна Лопушанська з сестрою почали проводити ярмарки ще з початку повномасштабного вторгнення. Пізніше Епіфаній дозволив збирати донати біля Михайлівського монастиря.

– Наші діти в пласті, і ми з ними включилися в цю історію ще з 2016 року. Коли почалася Велика війна, ми почали активно проводити збори. Потім на День Києва я кажу: давайте попросимо Епіфанія. У нас є досвід, вміємо і хочемо. І він сказав: “Супер, благословляю”. Так ми почали тут проводити ярмарок. Ми тут щосуботи, щонеділі і по великих святах, – розказує Тетяна. – Багато коштів пішло на виробництво дронів. Починали двома сім’ями: моя сестра, я з племінниками і моя сім’я. А тепер у нас уже пів України: Харків, Львів, Глобине, Сарни, Рівне, Тернопіль. Діти-семінаристи дивляться на нас і питають: “А можна, ми будемо з вами?” Це круто.

Останнім часом українці стали менше донатити, каже жінка. Випікають смаколики за свої кошти. Усе, що зібрали, віддають на потреби фронту.

– Донатять зараз переважно військові, їхні сім’ї, сім’ї загиблих і волонтери. Учора, у Святвечір, отримали запит із фронту на мавіки, машину. Ми скинулися, але мені плакати хотілося. Дуже сумно, що є дві України: одна тут святкує біля ялинки, а інша – на фронті, – жаліється Лопушанська. – Ми не маємо права сидіти вдома. Я хочу перемоги. Якщо буде перемир’я, то всі смерті будуть даремні. Маємо рухатися, бо програє той, хто перший видихнеться. Дуже важливо для хлопців на фронті знати, що тут працюють люди. Вони не самі. Я вважаю, що кожен українець має знайти свою стежку в обороні. Хтось плете сітки, хтось працює логістом, хтось купує дрони.

Тетяна відволікається – хтось хоче придбати печиво за донат. Готівку кидають у гільзу від снаряда. На прилавку волонтерки розвісили прапори, подаровані військовими.

– Ми не можемо перемогти з цією владою. Вибори наче не на часі, але зараз при владі дуже багато випадкових людей, які не бажають перемоги. Мені дуже подобається Прокопенко. Це людина з бездоганним авторитетом. Він був би чудовим президентом, хоча навряд піде на вибори. Президент має бути патріотом і показувати приклад. Закон має діяти для всіх. Якщо вкрав – відповідай.

СВЯТВЕЧІР І “ТИХА” ПЕРЕМОГА

В Успенському соборі Києво-Печерської лаври на завершення літургії хор співає традиційні українські колядки. Віряни разом зі священниками виводять радісно “Добрий вечір тобі, пане господарю”. Це вже третє Різдво у лаврі, коли в храмах молитви звучать українською.

– Попри все, із позитивним настроєм все-таки дивимося у 2025 рік. Найголовніше – не зневіритись, вірити, що все буде добре і буде Україна, – наголошує 40-річна Людмила. Із чоловіком, сином і донькою фотографуються біля арок з гірляндами перед входом в собор. – Я не тільки ходжу щороку на службу, а й щонеділі. Але на такі великі свята вирішила прийти до Лаври. Приходиш і душа наповнюється, стає радісно. Дуже радісно, що ми можемо в такій святині насолоджуватися українськими піснями.

До переходу Різдва на 25 грудня ставиться позитивно. Із 2014 року Людмила ходить тільки в українську церкву. Головне прийняти це в душі, і тоді перехід стає простим, додає.

– До тих, хто святкує 7 січня, ставлюся з розумінням. Мої батьки живуть у Почаєві, і вони святкують 7 січня. Сподіваюся, рано чи пізно ми прийдемо до єдності, – каже вірянка, тримає білі китиці на хустці, які розхристує вітер. – У 2024-му настрій погіршився трохи, але я все одно вірю в перемогу. Це буде, певно, не ейфорічна перемога, а тиха й радісна, можливо, навіть на папері.

– Чи погодилась би на припинення вогню без повернення територій? – питаємо.

– Дуже важко сказати. Говорила з мамою, яка похоронила сина. Вона сказала: “Скільки ми ще будемо хоронити? Інші теж хочуть жити. Батьки хочуть бути для своїх дітей, сини – повернутися до своїх матерів, жінки чекають”, – переказує слова знайомої Людмила. – Навіть ті, хто похоронили близьких, починають думати, що можливо пора щось завершувати.

Сьогодні у родини особливі традиції – зібратися в церкві. Святвечір проводять за всіма традиціями – 12 страв, дідух.

– Я виросла на Західній Україні, тому ці традиції для мене незмінні. Після церкви телефонуємо бабусям, сестрам, тітям і дядям. Для нас Різдво – це сімейне, домашнє свято, а не для торгових центрів, – каже наостанок вірянка.

Жінки у храмі тримають на руках дітей. Чоловіки зняли шапки. Біля вівтаря на столі лежать проскури у кошику з білою серветкою, поставили й кухоль з водою. За ним під стіною – Вертеп в оточенні різдвяних ялинок з мерехтливими вогниками. Вівтар прикрасили хвойними гілками з червоними кулями.

СИНИ НА ПЕРЕДОВІЙ

Не всі церкви Києво-Печерської лаври звільнили від служителів РПЦ. Поки не вдалося повернути храм Агапіта Печерського. Прохід на територію Нижньої лаври перекрили правоохоронці кілька місяців тому. Однак церква над дорогою відкрита.

Різдво ж тут святкують 7 січня. Представники так званого “московського патріархату” відмовилися переходити на новий календар.

– Чи проводять різдвяну службу сьогодні в церкві? – питаємо вірян біля воріт надворі.

Усі здивовано хитають головою, мовляв: “Різдво 7 січня – тоді й приходьте”. На вулиці мало людей. Час від часу з оберемками жовтих свічок із храму виходять прихожани.

– Я з дитинства святкувала 7 січня. Зараз просто не розберу, що до чого, того й роблю, як було. До людей, які святкують 25 грудня, ставлюся з повагою. Бог один для всіх. Головне – вірити, – розказує 82-річна Валентина Куценко. – Я сама зараз. Двоє синів на передовій. У мене тільки онук зостався. Як його заберуть – то мені вже тільки помирать. А зараз ловлять всюди. Опікунство не дозволяють оформити. Кажуть, що тільки з першою групою. А я ж перехворіла онкологією, маю проблеми зі спиною, що ледь ходжу.

Однією рукою жінка спирається на ціпок, другою – на милицю. З важкістю одягає рюкзак на плечі і повільно крокує до автобусної зупинки.

– Я з Харківської області. Переїхала в Київ, коли захворіла. А коли хотіла вертаться додому, то було вже пізно. Була домівка, хазяйство. А тепер усе розбите, нема нічого, – розповідає вірянка. – Я пережила вже одну войну. Хоч і мала була, а все помню. Казали: “Ось-ось закінчиться”. А вона все йшла, а як закінчилась, ой… почалась голодовка. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба – а він такий гливкий. Штучно це зробили нам, бо, памʼятаю, урожай тоді гарний був, вродило.

Старшому сину Валентини Куценко 56 років, молодшому – 49. Обидва перебувають під Покровськом.

– Їсти важко, умови важкі. Син у землянці два на два, їсти – те, що волонтери привезуть. Але каже: “Все добре, не журись”, – ділиться жінка. – Але я не готова я віддати території за мир. Віддаси раз – потім прийдуть за іншим. Українці – це працьовитий народ, ми тут стараємось, а вони хочуть усе готове.

Валентина сідає в маршрутку. Їде в кімнату, яку для неї винайняв онук.

На подвір’ї біля Успенського собору чути гул розмов і привітання. Люди обмінюються теплими словами, дехто загортається в тепле пальто. Діти бігають, сміючись,і зупиняються, щоб погріти руки біля батьків.