Про це розповів Мустафа Найем.

Афганістан. Я пам’ятаю свою першу батьківщину неймовірно вільною, світською, квітучою та з дитинства – у сльозах війни, яка почалася ще до мого народження.

Те, що ми з вами переживаємо в Криму і на Донбасі з 2013 року, в Афганістані почали 40 років тому. З тією лише різницею, що в Афганістані радянські війська захопили не дві області, не 7% території, а відразу всю країну.

Більшість із тих, хто сьогодні обурюється діями Росії на українській землі, колись самі відкрито підтримали “інтернаціональний обов’язок” радянських військ в Афганістані, якому передували два державні перевороти, вбивства афганських президентів і таємні страти політичних лідерів, ініційованих і підтриманих Москвою.

Є міф, що “Совєти” були не окупантами, а допомагали відбудовувати Афганістан – прийшли на афганську землю зі своїми ресурсами, людьми та караванами військової техніки, щоб допомогти жити краще. Але кому зрештою потрібна була вся ця інфраструктура на тлі тисяч убитих, поранених і знищених доль? Де все це зараз і хто цими руїнами може користуватися?! Росіяни теж побудували Кримський міст, але від цього не припинили бути окупантами.

Афганістан до окупації був однією з найбільших світських країн регіону. В середині 60-х було ухвалено нову конституцію, жінкам надали виборче право, з’явилися перші спільні виші, вільна преса і парламент, який обирали. Мій батько розповідав, як в його студентські роки дружина афганського короля їздила Кабулом кабріолетом із непокритою головою, і це вважали нормою. Сам король здобув блискучу світську та військову освіту у Франції, був прикладом для всього покоління молоді.

Радянська окупація одного дня поставила весь народ перед абсурдним вибором: залишитися жити з комуністами або покинути сім’ю, піти в гори і стати партизаном. Мільйони людей відмовилися робити цей вибір – хтось емігрував, десятки тисяч приєдналися до руху опору, а ті, які залишилися, і далі жили у внутрішній еміграції, відмовляючись визнати окупаційний режим – спочатку радянський, а потім американський.

Це була їхня країна і тікати з неї було нікуди. Не було умовного вільного Києва або Львова, всюди був суцільний Донецьк і Луганськ.

Я не підтримую того, що зараз відбувається на моїй першій батьківщині. Мені боляче думати, що місця, де я виріс, міста, де народилася й похована мою маму, знову у вогні, і найближчими роками навряд чи зможуть повернутися до мирного життя. Цього разу з провини або внаслідок дій США. А колись – за командою з Москви, руками тих, кого потім назвуть ветеранами війни.

Афганістан – це трагедія планети, яка лише розгортається; ляпас за неповагу і впевненість, що хтось знає, як краще жити іншому народові у власній країні.

Я не знаю, як краще моїй країні – жити в мирній окупації чи горіти в цій війні. І мені дивно читати сотні постів експертів і знавців, які знають, як краще. Я думаю, майже пів століття цієї війни ще раз мають нагадати, що не потрібно лізти до чужого будинку й красти у інших право жити своїм життям.

Тому що рано чи пізно вони повернуться по цей борг – по свою землю, традиції, втрачені роками та поколіннями.