На жаль, для багатьох наших співвітчизників досі не зрозуміло, південь та схід України це було не просто регіони тотальної влади Партії регіонів. Фінансово-промислові клани тримали свої заводи, свої медіа. Це був достатньо монополізований простір. Тут сформувалося дуже патерналістське суспільство. В якому проявляти свої політичні погляди і громадську активність не було трендом. Навпаки, влада сприймала громадське суспільство у виключно ворожому форматі. Ніби це якісь міські божевільні, на яких не варто зважати.

Євромайдан у Донецьку показав, що людей, незадоволених Партією регіонів, набагато більше. Майдан почався як молодий протест туди виходили студенти. Але далі у своїй більшості ці люди поїхали до Києва на Майдан. А цю естафету перехопили старші люди. Зокрема, ті, хто першими з початку незалежності формули демократичні організації і партії.

Багато хто не розуміє, що кримінал, якими керували “регіонали” і московські сили, ніколи не гребував фізичним насильством як під час виборів, так і між ними. Кожні вибори показували, що членів комісії можна зламати і можна фальсифікувати вибори. Можна зробити будь-що і жоден партійний осередок не буде битися за правду. А місцеві розуміли, що це їхній особистий клопіт і покладатися можна лише на того, хто поруч. Був негативний досвід Майдану у 2004-му, коли чимало людей вийшли на протест проти фальсифікації виборів. І вже тоді цих людей під пам’ятником Шевченкові нещадно побив кримінал. Ніхто ніколи не розслідував цю справу. Відповідальності не було і для тих, хто фальсифікував вибори. Тобто активісти та суспільство були навчені, що будь-яка ініціатива це їх клопіт. У Києві хіба що поспівчувають.

У нас була взаємодія із Майданами Києва, Львова. Чудово розумілися. Були частиною загального українського руху. Ми були не донецьким Євромайданом, а Євромайданом Донецька. Але так було з активістами.

Коли єдиний раз Кличко приїхав в Донецьк, він не прийшов до нас, а поїхав до Ріната Ахметова. Тому що у реальності саме так ставилися спікери Євромайдану у столиці до донецьких протестувальників. Ми чудово розуміли, що про нас не згадають. Вже у 2015-му році з’явилися підручники, де стверджували, що нас не було. Я сам вирішив створити літопис тих, хто був великою силою Майдану у Донецьку. Тільки у 2022-му році вдалося знайти кошти, щоб видати фотоальбом про Євромайдан у Донецьку.

13 березня 2014-го року відбувся черговий мітинг. У нас на той час вже сформувалася самооборона. Бо розуміли керівництво МВС разом з особовим складом у Донецьку вже перейшли на бік росіян. Вони не захищали від нападів. Тоді вбили одного з членів самооборони Дмитра Чернявського. Третина самооборони була покалічена. Багатьом переламали черепи, активісти мали перлами, забої, порізи. МВС же оголосило активістів у розшук. І частина членів самооборони була вимушена тікати. Тому що їх шукали на вулицях, вдома і навіть у лікарнях. Це був чіткий сигнал, що місцева влада санкціонує такий підхід. Попри те, що на вулиці виходили тисячі донеччан.

Всі спроби вийти на Раду нацбезпеки і розповісти, що місцева влада активно співпрацює з росіянами, провалилися. Це сприймалося у Києві як другорядні проблеми. Коли наприкінці квітня активісти склали перелік майже 4 тисяч людей, що були готові зі зброєю боронити свої міста і села, і просили дати цю зброю, нам відмовили. Почав відчувати, що нас голос волаючого у пустелі. Нас ніхто не хотів чути. А коли росіяни пішли у повномасштабний наступ, всі ці зрадники стали основою колабораційного руху. Вже вдруге. Влада весь час намагалася знайти з ними спільну мову, так ніби це вони не були продовженням руки Москви.

Було три лінії наступу. Перша секретар міської ради Сергій Богачов. Він приходив на Майдан, намагався примусити нас відмовитися. Це не спрацювало. Тоді залучили мафію в особі Гагіка Агавеляна. Це представники вірменської спільноти, які тримали ряд кримінальних та напівкримінальних бізнесів, ряд спортивних клубів в області. Вони входили до представників так званих “єнакіївських” (один з силових і бізнес-груп Донеччини Gazeta.ua).

Ми на власні очі бачили, як ці групи заходили і консультувалися з тодішнім головою донецької обласної адміністрації, головою обласної ради. Після того йшли бити нас. Ми писали до правоохоронців, кого конкретно ми бачимо винними у переслідуванні учасників Майдану. Ніхто не відповів на ці листи. Так, ніби життя тих людей не було нічого варте.

Абсолютній більшості активістів довелося поїхати протягом лютого-травня, частина виїжджала вже навіть у червні та липні 2014-го. Частина людей потрапила до полону в 2014 році, були зокрема і священники серед них були Сергій Фомін, Тихон Кульбака. Тому можна сказати, що активістів лишилося дуже мало. Про тих, що досі там, говорити не можна. З кожним роком кількість людей, що були учасниками Майдану, зменшувалася. Частина продовжувала виконувати якісь функції на окупованій території, але з часом зрозуміли, що держава в цьому не зацікавлена. Вони були зайняті політичною боротьбою, потім президентськими виборами. Українці Донецька могли покладатися лише на себе.

Це було 22 січня День соборності. Партія регіонів зігнала комунальників, представників псевдокозацьких організацій, афганців. Вони захопили нас масою. Нам довелося йти у сквер навпроти пам’ятника Шевченку і там на зустріч йшли під вісім сотень “спортсменів”. Тоді нас побили у центрі міста. Напали на мене. На інших протестувальників, на журналістів. Це був момент, коли вони зрозуміли не примусять нас політичними кроками піти. З того часу це вже була майже напівпідпільна діяльність. Ми розуміли, що ризикувати людьми не можемо. Але все одно намагалися виходити на протест. Показувати, що ми є.

Багато людей нас підтримувало, але не виходило. Ці люди виділяли кошти, щоб ми могли підтримувати себе і Євромайдан у Києві, відправляли теплі речі, їжу. Це були і фермери, і бізнесмени. Досі згадую пенсіонера на прізвище Шевченко. Він приніс всю свою пенсію майже вісім тисяч. Чоловік був зварювальником дуже високого розряду. Сказав тоді: “Дуже щасливий, що ви є. Що ви не соромитеся відстоювати Україну”. Сказав, що приніс гроші, бо хоче, щоб хоча б наші діти побачили іншу Україну. Не промосковську, не радянську. Виїхати він не міг, бо мав лежачу дружину. Не знаю, як склалася його доля.

Насправді місцевому населенню було все одно. Нас просто сприймали як диваків. Але були найманці, які виходили бити нас. Не бачив, щоб серед місцевого населення так сильно висловлювали негатив. Пам’ятаю, що нам чимало машин сигналило у підтримку.

Мені подзвонили представники криміналу і повідомили, що є дві доби, щоб покинути Україну. Навіть не Донецьк. Сказали, що не хочуть брати на душу вбивство, але рано чи пізно хтось знайдеться. Як виявилося, представники МВС цілодобово стежили за моїми пересуваннями. Були дуже щасливі, коли я виїхав з Донецька до Грузії. І таким чином позбавив їх клопоту. Останнє, що бачив у Донецьку, це аеропорт. Той самий Донецький аеропорт.

Ніхто насправді не поніс жодної відповідальності. Зокрема, і керівництво донецької області. Вони спокійно приїхали до Києва як туристи та все у них добре. Більшість політичних керівників перебралися до різних частин України. У них все чудово. Частина поїхала в Росію, Сергій Богачов, наприклад.

Ми зверталися до генерального прокурора, писали листи, але нічого не було зроблено. Не пригадую, щоб жодна людина, яка переслідувала донецький Євромайдан, була покарана і отримала терміни. Хоча б умовні. Навіть зараз Роман Лягін, який керував захопленням фонду “Ізоляція”, досі не отримав вирок (Голова так званої ЦВК на незаконному “референдумі” про визнання суверенітету так званої ДНР, так званий міністр праці та соціальної політики так званої ДНР. У 2019 році він опинився на підконтрольній території України, де був затриманий. Його справу розглядає Дніпровський районний суд Києва у закритому режимі. Gazeta.ua). Його покровителі забезпечили його добрими адвокатами. Думаю, що з СІЗО він вийде на свободу та поїде до своїх родичів за кордон.

Майдан означав багато. Бо там зібралося все українське середовище, кілька поколінь. Там були друзі та побратими. Ми разом на Майдані не боялися бути собою. Нарешті демонстрували Донецьку і собі, що бути українцем це означає мати позицію. Не боятися назвати речі своїми іменами. Мати свободу внутрішню і зовнішню. На Майдан вийшли люди, які роками боролися за свободу України, боролися з русифікацією. Відновлювали історичну пам’ять. Організовували референдум про незалежність України. Були учасниками перших демократичних виборів 1990-го року. Майдан об’єднав різних людей, але єдиних у баченні майбутнього.

Ми були вимушені бігти зі свого дому, щоб уникнути окупації. Створили власну громадську організацію “Українська народна рада Донеччини та Луганщини”. Там зібралися всі євромайданівці цих областей, волонтери, добровольці. Для мене ці люди є близькими і зрозумілими. Євромайдан це передусім про людей. Які показали Донецьк демократичним і непідкореним. Так, у нас не вистачало сил. Ми не могли виграти бій ні у правоохоронців, що перейшли на бік Росії, ні у самих росіян. Але нам тоді відмовили у зброї та політичній підтримці, тому шансів у нас не було. Втім, пам’ять про все це ми продовжуємо зберігати. І продовжуємо спільно боротися. Як казали ми на Євромайдані в Донецьку – він триватиме до перемоги.