Велика цінність просто бути поряд із коханою людиною
З Михайлом знаємо одне одного зі шкільних років. Обоє виросли в Гайсині. Хоча навчалися в різних школах, але часто бували в одних компаніях, мали багато спільних друзів. Ми товаришували, 2016 року почали зустрічатися. А 11 червня 2022-го стали чоловіком і дружиною.
Закохалася в Михайлові темні карі очі. А остаточно мене підкорила його доброта. Він із тих людей, які завжди й усім намагаються допомогти, привітний і щирий. Коли запитую чоловіка, за що він любить мене, відповідає: “Просто за те, що ти є”.
Нинішня розлука, пов’язана зі службою чоловіка, для нас не перша. Спочатку навчалися в різних містах, після отримання диплома я жила у Вінниці, він у Гайсині. Рідко бачилися, але намагалися спілкуватися онлайн. Це важко. Бували періоди, коли ми розривали стосунки, але довго бути порізно не могли. В один із таких моментів, 2020 року, Михайло підписав контракт зі Збройними силами України. Коли поїхав у зону бойових дій, написала йому, бо хвилювалася. Так ми знову почали спілкуватися, хоча про це не знав ніхто з наших друзів і рідних.
На початку січня 2022 року коханий приїхав з обручкою і сказав: “Досить бігати по колу. Або одружуємося, живемо й любимо одне одного, або ставимо остаточну крапку в наших стосунках”. На цьому закінчилися ті незрілі, трішки підліткові пристрасті. Ми зрозуміли, що попри все любимо одне одного й хочемо бути разом. Я погодилася.
10 лютого 2022-го мені виповнилося 25. На мій день народження прийшли з Михайлом разом. Це стало сюрпризом для рідних. Того дня ми повідомили, що одружуємося. За кілька днів зробили сватання. А 14 лютого, в День закоханих, мій наречений знову поїхав на схід.
Мріяли про пишне весілля. Свято планували на серпень 2022 року. Але велика війна змінила всі плани. День повномасштабного вторгнення пам’ятаю, як у тумані. У квартирі у Вінниці прокинулася від вибуху. Одразу зібрала речі й поїхала в Гайсин до батьків.
Михайло був із побратимами в Олешківських пісках на Херсонщині. Там було пекло, загинуло багато хлопців, російські окупанти намагалися взяти їх у кільце. Дякувати Богу, коханому вдалося вирватися. Потім були тижні чекання. Про весілля взагалі не думали.
Додому коханий приїхав у квітні, перед Великоднем. Через життя в польових умовах, на морозі та холоді, великі фізичні навантаження в нього виникли проблеми із суглобами. Почалося лікування, потім реабілітація. Коли трохи відійшли від пережитого, вирішили не зволікати з одруженням і не відкладати життя на потім.
Одружилися 11 червня 2022-го. Це була невелика вечірка в колі рідних і найближчих друзів, без танців та конкурсів, але з білою сукнею та українськими традиціями. Ми зробили фотосесію на згадку.
Після весілля чоловік іще деякий час продовжував лікуватися. Потім проходив службу на пункті постійної дислокації, тож ми мали змогу насолодитися медовим місяцем. Під час війни ще краще зрозуміли, яка це велика цінність просто бути поряд із коханою людиною.
30 вересня 2023 року ми стали батьками. В останні місяці вагітності Михайло знову поїхав на передову. На пологи не встиг, хоча ми хотіли бути разом у цей момент. Але син вирішив народитися на 10 днів раніше за прогнозовану дату.
У період вагітності ми чомусь більше говорили про дівчинку, навіть ім’я обрали. Але все одно я мала передчуття, що буде син, бо в родині чоловіка переважно хлопці народжуються. Під час УЗД попросили лікаря не повідомляти статі дитини, а заховати записку в конверт. Купили кольоровий дим та організували gender-party. А напередодні вночі наснилося, що в нас народився син. Тому на вечірці блакитний дим не був для мене несподіванкою.
Російські окупанти намагалися взяти їх у кільце
Пологи були стрімкі, але все пройшло добре. Наш хлопчик вагою 3170 грамів і зростом 54 сантиметри народився о 7:40. Був кілька разів обвитий пуповиною. Лікарі жартували, що крутився в животику під мелодію “Сім сорок”, буде танцюристом. Сина назвали Даміром.
Погляд коханого, коли він зайшов до нас із сином у палату вперше, це другий найщасливіший момент нашого подружнього життя. Михайлові дали відпустку за сімейними обставинами, й після виписування він іще кілька днів був із нами. Було важко відпускати його знову, особливо в такий важливий період, коли я ще й сама до кінця не усвідомила, що стала матір’ю.
Нині чоловік на фронті, а ми з синочком чекаємо на нього й хочемо завжди бути разом. У будь-яку вільну хвилину наш тато телефонує, багато розпитує про сина. Про службу та війну розповідає мало, намагається не хвилювати мене й не приносити негатив у наше життя.
Триматися допомагають наші любов і підтримка. Коли часом розкисаю, Михайло заспокоює та підбадьорює. Хоча знаю, що йому там, на передовій, іще важче. А я під час кожної розмови кажу, що ми із синочком його любимо й чекаємо вдома з перемогою.