Російський напад 2022 року відкрив багатьом українцям очі на реальність. І спонукав їх подивитися цими відкритими очима не лише на північно-­східного сусіда, викриваючи його підступність і агресивну суть, але й на реалії життя власної країни. Тому початок повномасштабної війни ознаменований для нас не лише жахом смертей і руйнувань, але й небаченою досі консолідацією. У цей момент українці остаточно стали нацією, вони прийняли два важливих рішення чинити спротив ворогу й бути українцями, а не росіянами.

Сьогодні про це доводиться нагадувати, оскільки на третьому році війни в суспільстві й особливо в публічному просторі зростає напруженість навколо питання: а хто такі українці? Чи є в цій ідентифікації визначальною мова спілкування? Чи слід позбуватися радянської та російської імперської культурної спадщини? Які пам’ятники залишити на наших вулицях і які назви давати цим вулицям?

І хоча бойові дії тривають і на сході, і на півдні, ворог не послаблює свого натиску й досі на полишив наміру зруйнувати нашу державність, гострота наших внутрішніх суперечок тільки зростає. Доходячи вже часом до нетерпимості.

З одного боку, такі суперечки є природними для процесу становлення будь-якої колективної ідентичності. Навіть послідовники Ісуса Христа, які щиро в нього вірили, століттями ворогували й убивали одне одного під знаменами однієї віри. З іншого боку, є велика небезпека того, що замість національного пробудження та громадянської консолідації ми матимемо після завершення цієї війни десятиріччя розбрату і чвар. Адже очікувано, що, крім питань ідентичності, суспільство матиме причини для розколів за багатьма іншими параметрами соціальними, майновими, політичними.

Коли я уявляю першу повоєнну виборчу кампанію, то розумію, що небезпека руйнування держави зсередини є цілком реальною. А тому українцям вже тепер варто собі нагадати, за що ж вони воюють?

І питання це не є таким простим, як здається на перший погляд. Відповідь на нього нам спростив Путін, коли почав цю загарбницьку війну з відвертої маячні й обману. Ми боремося за Україну, яку в нас намагається відібрати ворог. Але питання про те, яка Україна нам потрібна й що в ній становить для нас головну цінність, залишається відкритим.

Дехто наполягає на тому, що українці воюють за демократію і цінності свободи. Так, власне, наша боротьба позиціонується в глобальному контексті як зіткнення західної цивілізації свободи й розвитку та реакційних сил авторитаризму та імперського реваншу. Звісно, в цьому є частка правди. Ми опинилися на передньому краї цього протистояння, цей мотив виразно декларує путінська Росія, і саме він спонукає наших західних союзників надавати Україні допомогу, необхідну, щоб вистояти.

Цінності свободи нам близькі, а рабство й неволя є ненависними для кожного українця. Але, правду кажучи, якби Путін не відібрав у нас Криму, а потім не спробував захопити всю країну, нас не надто турбував би російський авторитаризм. Донедавна сусідні диктатори і Путін, і Лукашенко мали велику популярність в українському народі.

Інша популярна версія полягає в тому, що нинішня війна є лише етапом віковічної боротьби між Києвом і Москвою. А отже рішучість українців прояв цієї кровної ворожнечі, пробудження генетичної пам’яті й повернення до власної етнічної сутності. Саме на цій світоглядній основі виник той бум історичних розвідок і узагальнень, який ми маємо у вітчизняному інформаційному просторі сьогодні.

Втім, голі історичні факти говорять про інше. Насправді Україна й Росія між собою в такому відкритому протистоянні зіткнулися вперше. Згадувані істориками походи Андрія Боголюбського на Київ чи гетьмана Сагайдачного на Москву були лише епізодами феодальних усобиць і війн, які вели інші державні суб’єкти. Так, отримавши владу над Україною, російський імперський центр утримував її в покорі кривавими методами. Від Батурина до розправи над українськими дисидентами сімдесятих років пролягає цей шлях поневолення й опору. Але майже завжди Москва знаходила спосіб робити це чужими руками козаків, які не підтримали Мазепу, їхніх нащадків, що не підтримали Петлюру, наддніпрянців, які поїхали встановлювати радянську владу на Захід України, представників української радянської інтелігенції, що засудили “націоналістичні прояви” у творах Василя Стуса, Івана Дзюби, Сергія Параджанова…

Чи означає це, що українці становлять із росіянами один народ? Ні, звичайно. Перебування у складі однієї імперії навіть упродовж трьох із половиною сторіч не робить нас такими. Чи стримувало це українців від опору? Так, аж до 2022 року багатьом здавалося, що українці й росіяни не стрілятимуть одне в одного. Але коли росіяни першими почали це робити, то це стримування перетворилося на свою протилежність обурення, що перейшло в гнів і нестримну ненависть.

Треба визнати, що стати на бік України величезну більшість громадян України спонукав не “голос крові” (який чомусь мовчить у їхніх родичах по той бік лінії фронту), не твори Дмитра Донцова і не приклад Степана Бандери та Романа Шухевича. Це була реакція людини, в якої нападник, грабіжник і ґвалтівник намагався відібрати її власність, честь і життя.

Так, виявилося, що “ця країна”, ця Україна, з усіма її недоліками і слабкостями, недоформованою ідентичністю, олігархами й перманентними революціями, низькими зарплатами і слабенькою економікою, корупцією і безголовістю начальства, побутовим хамством і світоглядною невизначеністю мас становить, однак, велику цінність для її жителів. Настільки велику, що мільйон громадян став до лав її війська, а майже всі решта стали їм на допомогу.

Тому в усіх наших проєктах і візіях України майбутнього, а також у всіх наших майбутніх суперечках політичного й ідеологічного характеру треба пам’ятати, чому українці стали на захист тієї конкретної України, яка вона була на момент російського вторгнення.

Тому що вона була їхня. І тому що вона була вільна.

За всіх майбутніх змін у своїх базових характеристиках такою вона має залишатися й надалі.