У Верховній Раді України – 21% депутаток, а в уряді – із 21-го міністра лише дві жінки. З такими показниками Україна аж на 110 місці у світі за гендерною рівністю у вищих ешелонах влади. Як за 30 років незалежності змінився гендерний баланс у владі?
Україна відокремилася від СРСР у 1991 році. Перше скликання Верховної Ради вже незалежної України ( яке було і останнім скликанням Верховної Ради УРСР) мало лише 12 жінок, що становило 2,5% від усього депутатського складу. Поступово цей показник зростав і вже у 2012 му частка парламентарок склала 9,6%.
У 2013 році Верховна Рада схвалила закон про добровільну 30% гендерну квоту. Проте на парламентських виборах у 2014 році тільки третина зареєстрованих партій дотрималася норми цього закону, а жодних санкцій або покарань за порушення квоти тоді не передбачалося.
Натомість, того року жінки обіймали помітну частину депутатських крісел у місцевих органах влади. Однак, переважно на посадах із значно меншими повноваженнями, аніж ті, які посідали чоловіки.
На просування жінок у владу певним чином вплинула реформа децентралізації.
Якщо до 2016-го року жінки становили половину усіх депутатів місцевих рад, то після місцевих виборів–2020 ця цифра зменшилася до 36%. І, як виявилося, за рахунок тих посад, які отримали ширші повноваження розпорядження коштами громад.
І це при тому, що на останніх місцевих виборах гендерна квота становила вже 40%, а в кожній п’ятірці виборчого списку мало бути принаймні дві жінки.
У Верховній Раді ситуація дещо змінилася під час виборів 2019–го. Майже всі політичні партії дотрималися 30–відсоткової гендерної квоти. А найбільша частка жінок у списках партій сягла 33%.
При формуванні списків партії намагалися дотримуватися гендерного балансу, однак до парламенту пройшло більше чоловіків і гендерний баланс виявився порушеним.
Жінки – навіть не третина, а лише 21% усіх депутатів Верховної Ради. І хоча для України це вже вищий за попередні показник, у світі – країна лише на 110-му місці за рівнем гендерного балансу у владі.
Для порівняння, у 2018–му році середній показник жінок–парламентарів становив:
- у Європі майже 28%,
- у скандинавських країнах – 41%,
- а у світі загалом – 24%.
“Ми і досі залишаємося заручниками радянського уявлення про те, хто може ухвалювати рішення. Тут звичайно є і економічні проблеми, і соціальні, і культурні, які призводять до цього. Наприклад, якщо жінок 21% зараз, то кількість їх мала би зрости і в уряді, але, на жаль, так не відбувається”, – каже Ірина Тишко, гендерна експертка, голова Громадського альянсу «Політична дія жінок».
На посади міністрів жінкам потрапити ще важче. Україна ще у 1980 році підписала Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до якої в уряді має бути не менше 30% представників однієї статі. Натомість протягом перших 25 років незалежності кількість жінок у Кабміні не перевищувала трьох, що звісно менше за квоту, запропоновану у Конвенції.
Патріархальний устрій уряду зрушила Юлія Тимошенко, яка у 2005 році стала першою прем’єр-міністеркою України, а потім вдруге обійняла цю посаду у 2007-му.
Політичний стаж Тимошенко – 25 років, один з найдовших не лише серед жінок, але й серед чоловіків.
Присутність жінок у Кабміні стала помітнішою тільки після 2013 року. Вони почали займати крісла міністрів чи заступниць та впроваджувати реформи. Найвідоміші – медична реформа Уляни Супрун, освітня Лілії Гриневич та створення патрульної поліції Екою Згуладзе.
У 2016 році в уряді Гройсмана вперше в історії України 5 із 20 міністерських посад займали жінки, в уряді Гончарука – 6 із 17.
Теперішній уряд не підтримав таку тенденцію: наразі лише 2 жінки очолюють міністерства.
“Ми перебуваємо в якійсь буферній зоні з досягнення гендерної рівності. Складається враження, що це все не досить стабільно і всі досягнення можуть відкотитися назад буквально в одну мить: сьогодні ми досягаємо політичного представництва жінок, а в наступному у нас серйозний відкат”, – каже Ірина Тишко.
У парламентах європейських країн кількість жінок стабільно перевищує третину депутатського складу.