Вашингтон почав розмовляти інакше, а Київ намагається навчитися перекладати українські потреби американською мовою, каже експерт зі стратегій Євген Глібовицький

Які головні події відбулись у країні протягом ­2024-го? Як загалом можна охарактеризувати цей рік?

 Це рік значного, відчутного дорослішання українського суспільства. Воно було спричинене розчаруваннями, тим, що все йшло не так, як нам хотілося. Але це ті випробування, завдяки яким відбувається зростання. Суспільству довелося пройти через болісну перевірку своїх очікувань реальністю. Відповідно, те, що з нами сталося, є результатом того, що наші очікування не виправдалися.

Загалом суспільство стало набагато стриманішим у реакціях. Нині ми вчимося визнавати реальність. Це не означає, що погоджуємося з нею, це означає, що краще прийматимемо рішення в майбутньому.

Закінчився п’ятирічний термін каденції чинного президента. Як оцінюєте “епоху Зеленського”? Як вона увійде в історію?

 Не бачу проблеми в тому, що закінчився термін каденції. Закон чітко визначає, що робити в таких ситуаціях. Тому продовження політичної каденції це найкраще, що можемо мати за цих обставин. В умовах війни не можна проводити вибори, що дадуть легітимну владу. Думаю, Володимир Зеленський увійде в історію як людина, що прийняла виклик і має багато чеснот і чимало недоліків. Кожен колишній президент має прихильників та антипатиків, Зеленський не виняток. Він важливий тим, що за нього голосували люди, які за інших обставин проголосували б за російський вектор розвитку України. Він допоміг їм перейти в український табір. Якби президентом був той, хто мав би голоси виборців, які підтримують західний вектор, було б набагато складніше досягти того рівня єдності, що маємо під час війни. Зеленський зміг стати президентом нового об’єднаного суспільства. Об’єктивно це сталося не внаслідок того, що він мав політичну програму забезпечення єдності. Це приклад, як обставини в підсумку формують образи політичних лідерів, відмінні від тих, які ми уявляємо, коли за них голосуємо. Припускаю, що Зеленський буде людиною, після якої відбудуться політичні зміни, і ми підемо далі демократичним шляхом. Якщо після Зеленського буде сьомий, восьмий, дев’ятий президент то це найкраща спадщина, яку він може залишити.

Вважаєте, що Зеленський увійде в історію як президент, який зшив Україну?

 Він її не зшив він уможливив зшиття України. Зеленський був тим, за кого процес переходу політичних орієнтацій закінчився й оформився. До нього ще можна було говорити, що є дискусія щодо вектора руху країни. Тепер цю дискусію закінчено. Українці чітко відчувають те, чого не відчувають наші міжнародні партнери: інтеграція України в Європейський Союз і НАТО не може бути вулицею з одностороннім рухом. Це не тільки перелік завдань, які ми маємо виконати, це перелік змін, що мають статися з обох боків українського і європейського. Інакше під загрозу потраплять фундаментальні принципи ЄС. Україна вносить набагато ширший досвід, ставить на порядок денний складніші питання і є лакмусовим папірцем, за яким можна судити, чи ці організації виконують свою місію. На нас чекає значна й гостра дискусія із західними партнерами, де ми постараємося допомогти їм всупереч їхньому бажанню.

2022 року в людей була віра у швидке закінчення війни. 2023-го вона ослабла. Що змінилося 2024 року? Чи є усвідомлення, що війна з Росією надовго?

2024 року відбулося складне калібрування, яке призводить до того, що ми пробуємо вирватися зі стану заручників амплітуди, де крайні точки ейфорія і депресія, та знайти стан, який дає можливість раціонально оцінювати дійсність. Цей стан здобувається щораз більшими зусиллями накопичуються біль, втрати, роздратування, втома. Ці чинники діють усупереч тверезому погляду на реальні події. Суспільство стало загартованішим, але це також означає, що воно знову поглибило свою травму. І це аж ніяк не є приємним і корисним досвідом. За нашу загартованість, що базується на історичному досвіді останніх поколінь, заплатили і продовжуємо платити фантастичну ціну в тих життях, які ми втратили, і в тих життях, що не зможуть самореалізуватися, які вимушені знову приймати долю, а не формувати власні пріоритети.

Однією з найбільш обговорюваних подій цього року була зміна головнокомандувача Збройних сил. Як заміна Валерія Залужного на Олександра Сирського вплинула на відносини між владою і суспільством?

 Це важлива і впливова подія. У математиці є ­поняття “необхідна, але недостатня умова”. Ця заміна була необхідна, але недостатня умова, щоб змінилися відносини влади й суспільства. Будь-яка дія адміністрації, що впливає на безпеку позитивно чи негативно, також впливає і на взаємини суспільства й держави.

Щодо особистостей Залужного й Сирського українське суспільство замало їх знає та не розуміє стратегії, щоб зробити однозначний висновок. Заміну головнокомандувача сприймали не з військової, а з політичної точки зору.

У серпні цьогоріч наші війська вперше з початку повномасштабної війни перетнули кордон країни-агресора й увійшли в Курську область. Що дав Україні цей наступ?

 Наступ на Курщині був променем світла й оптимізму в переважно поганих новинах того часу. Курська операція дає важливий висновок: українці сильні, коли діють якісно, а не кількісно. Перехід із кількості в якість є правильним підходом, який треба поглиблювати через краще управління, зміну ставлення до людського життя і гідності у війську та суспільстві.

Революція гідності закінчилася тим, що умовою спів­праці громадянина з державою, якої не було від початку незалежності, є визнання державою гідності громадянина. Війна стала своєрідною контрреволюцією гіднос­ті держава відкотилася назад. Ставлення держави до людей, які взяли на себе найбільший удар, не є гідним. Їм не дали можливості впливати на зміни, про які вони сигналізували. Ми вперше в історії мали таку велику кількість цивільних, що ввійшли в Сили оборони. Це був фантастичний ресурс для проведення реформ, зміни культури, перетворення Збройних сил на один з інститутів модернізації країни. Цей шанс проминули, тепер ми потроху починаємо його наздоганяти. Спрощення переведення військових з одного підрозділу в інший це зміни, що були потрібні ще три роки тому, до повномасштабного вторгнення.

Російська армія, де “солдати ніколи не закінчуються”, цього року залучила військових із Північної Кореї. Це ознака ослаблення моці ворога?

 Ми не до кінця розуміємо логіку російського керівництва, бо недостатньо знаємо РФ.

Мене вражає, яка слабка українська експертиза щодо неї вона не виходить за межі кількох фахівців. Водночас у суспільстві панує думка, що ми знаємо Росію краще за Захід і можемо авторитетно говорити про неї. Є багато внутрішніх факторів, що впливають на російську мобілізацію. У РФ дозволено приватні збройні формування, що діють у різних регіонах. Запрошення північнокорейських військових мало значення не так для війни з Україною це був сигнал російським регіональним елітам, що Путін поважає їхні інтереси й шукає альтернативні способи зміцнення армії. Поява північних корейців спричинена особливостями відносин між центром і регіонами Росії, а не питаннями вирішення бойових завдань.

Тобто солдатів КНДР перекинули, щоб знизити соціальну напруженість у регіонах?

 Не так соціальну, як напруженість у відносинах між елітами. Коли є приватні озброєні групи, лояльні до керівників регіонів, то ними можна легко посилити російське військо в умовах браку людей. Це може викликати тривогу російських еліт, що вони стануть беззахисними, бо їхні персональні збройні сили розчиняться в армії РФ. Солдати Північної Кореї цю напруженість усередині Росії зменшують.

Війна перестає бути російсько-українською?

 Ця війна значною мірою є інтернаціоналізованою, але КНДР не бере в ній участі як сторона, як і країни, чиї громадяни воюють на боці України, не стають стороною конфлікту. Це небезпечна тенденція політика президента Джо Байдена і європейських лідерів призвела до того, що за останні три роки зміцнилися відносини в чотирикутнику Росія КНДР Китай Іран, але це ще не означає їхньої участі у війні. Хоча в певний момент ми можемо отримати сценарій, за якого відбудеться формальний вхід інших країн у війну. Саме тому у світі остерігаються російсько-української війни як початку Третьої світової.

Мені близьке визначення британського історика Ніла Ферґюсона, який каже, що ми нині ще не у Третій світовій, але у Другій холодній війні.

Чи можна говорити про формування нової осі зла Москва, Пхеньян і, можливо, Тегеран?

 Поки що кожен у цій коаліції грає свою гру. Росія не є очевидним лідером. Її союзники надто різні ідеологічно. Кремль має чіткий імперський та антизахідний порядок денний. КНДР та Іран на рівні риторики подібні до Росії, але гнучкіші й не пристають до російського прочитання історії та геополітики, принаймні поки що.

Швеція стала 32-м членом НАТО, Швейцарія замислилася про перегляд нейтралітету, в Молдові на референдумі більшість висловилася за євроінтеграцію. Чи пов’язане це з війною РФ проти України? Відбувається поляризація світу?

 Поляризація відбувається однозначно. Війна Росії проти України не причина, а каталізатор. Причини лежать глибше: більше немає протистояння демократій і диктатур, виникла гібридна форма неліберальних демократій, де вибори проводять, але демократичного процесу немає. Ринкові реформи та формування середнього класу не сформували ліберальних демократій. Повоєнний розвиток людства не призвів до зменшення агресивних схильностей у світі є лідери, готові вбивати мільйони безневинних людей. Ми перебуваємо в умовах, де відбувається перевірка світового порядку на міцність. Новий світовий порядок, що буде сформований за результатами цієї перевірки, може суттєво відрізнятися від того, до якого ми звикли.

На президентських виборах у США переміг Дональд Трамп, обійшовши демократку Камалу Гарріс. За вашими словами, це “поразка збанкрутілої політики адміністрації Байдена, яка коштує реальні життя українців”. Чого слід чекати від нової каденції Трампа?

 Слід чекати зміни правил гри, але я не впевнений, що вона буде на користь України.

Політика Трампа буде жорсткіша, виходитиме з припущення про стратегічну силу США. Байден себе обмежував, говорячи про те, чого американська адміністрація ніколи не робитиме. Трамп не такий. Мине значний період адаптації, доки стане можливим узгодження інтересів Києва й Вашингтона. Станом на тепер, Вашингтон почав розмовляти інакше, а Київ намагається навчитися перекладати українські потреби американською мовою. Нова політична мова не визнає попередніх цінностей глобальної свободи, демократії, міжнародного розвитку. Це було важливо для Рейгана, але не для Трампа. Відбулася зміна внутрішньополітичних пріоритетів. Адміністрація Трампа ізоляціоністська, внутрішні питання її цікавлять більше, ніж зовнішні. Маємо донести до США, яким чином допомога Україні зміцнює їх. Ми мали чудове посольство Оксани Маркарової, яка провела велику роботу щодо способу інтерпретувати українські потреби як американські інтереси. Сподіваюся, цю роботу продовжить її наступник.

Важливо, щоб з’являлися українські студії в американських університетах, має бути активний експертний діалог. Тоді ми швидше зможемо порозумітись і поновити спільні дії проти Росії.

Політичні зміни у США поставили під сумнів стару політичну структуру. Раніше демократи були партією робітників, республіканці партією бізнесу. Тепер ситуація перестала бути така однозначна. Раніше сильною стороною республіканців була зовнішня політика і спроможність ефективно протистояти диктатурам. Демократи були зосереджені на внутрішній соціальній політиці. Нині республіканські адміністрації більш ізоляціоністські, а демократи говорять про участь США у глобальних питаннях. Відбулася зміна полюсів. Востаннє така зміна відбулася в 1960-х, коли в південних штатах Демократична партія перейшла на позиції захисту прав людини і громадянських свобод. Те саме сталося, коли Білл Клінтон як демократ впровадив багато пріоритетів республіканської політики збалансував бюджет, зменшив державний борг. Тобто робив речі, що їх за інших обставин робили республіканці. Такі кроки робили ситуацію більш гібридною і менш однозначною. Іде пошук обличчя нової американської політичної системи та нових ролей, які грають старі партії. Вони лишилися, але сенси, які вони пропонують, стали іншими.

“Найкраща трансформація українців складається у прямій взаємодії з Україною”, писали ви у фейс­буку. Як саме слід трансформуватися українцям?

 Українці в Україні трансформуються і перетворюються на кращу версію себе.

Українці поза Україною переважно залишаються тими, якими були на момент виїзду, або перетворюються, як до того їх спонукають умови країни проживання. Українці Росії переважно стали такими, як решта російських громадян. Вони не стали основою громадського опору чи руху проти імперської політики. Процес асиміляції відбувається в усіх країнах, де з’являються діаспори. Але в Україні українці швидко змінювалися і перетворювалися на людей більш адаптивних, які швидко оволодівають новими знаннями. На останніх виборах у Молдові етнічні українці голосували за “русский мир” та проти руху в Європу. Тобто за те, проти чого нині воює незалежна Україна. Інша ситуація у США і Британії, де є великі українські громади. Час цих людей стосовно України переважно зупиняється в тій точці, коли вони з неї виїхали. Ми ще не навчилися формувати стосунки з цими людьми, щоб вони мали нове сучасне уявлення про Україну. Тоді не буде таких великих ментальних розривів, як між діаспорою Північної Америки та поколіннями пост­радянських українців.

Чого слід чекати українцям 2025 року? До яких викликів маємо бути готові?

 Ці виклики стосуються гідності, безпеки, суб’єктності та вміння знайти й навчитися ефективно використовувати якісний важіль проти старої кількісної звички. Наш стратегічний порядок денний не змінюється з 2014-го. Просто він щороку вимагає дещо інших дій і засобів для досягнення тих самих цілей.

Найкраща порада для всіх нас дивитися на будь-який виклик із точки зору довгої перспективи. Наскільки те, що ми хочемо зробити, буде корисне через 51020 років. Тоді навчимося не перевитрачати зусилля і ресурси, берегти ментальне здоров’я і досягати цілей.

Передплатити журнал “Країна”