Ангела Меркель йде у відставку. Формально вона ще залишиться канцлером до формування нового уряду після виборів 26 вересня, але її рішення – остаточне. Кому і як вдасться її замінити – поки що абсолютно незрозуміло.

Меркель за майже 16 років на чолі уряду своєї країни провела Німеччину і Євросоюз через ухвалення Лісабонського договору – конституції ЄС, грецьку кризу, міграційну кризу, брекзит, президентство Трампа і, нарешті, пандемію.

Насправді вона піде не відразу: на формування нового уряду можуть знадобитись місяці. Але жодних стратегічних рішень старий кабінет міністрів за традицією ухвалювати не буде – щоб не залишати небажаний спадок новому.

Неяскрава зірка

Меркель – перша жінка на чолі уряду Німеччини. За тривалістю на посаді вона давно обійшла Конрада Аденауера та трохи не дотягнула до Гельмута Коля – канцлерів, з іменами яких до Меркель асоціювалася історія післявоєнної Німеччини. Довше за них канцлером був лише Отто фон Бісмарк.

При цьому Меркель, на відміну від Аденауера і Коля, йде добровільно.

Хоч Меркель оголосила про майбутню відставку ще три роки тому, вона – зовсім не “кульгава качка”. “Мутті” – “матуся, матінка” – як називає її німецька преса, залишається найпопулярнішим політиком країни.

Багато німців просто не уявляють, як Німеччина житиме без Меркель, а нинішні претенденти на посаду канцлера – лідер соціал-демократів і віцеканцлер Олаф Шольц, лідер партії Меркель, ХДС, Армін Лашет та лідерка зелених Анналена Бербок – усю виборчу кампанію тією чи іншою мірою намагалися подати себе як продовження Меркель. Судячи з опитувань, поки найкраще виходить у Шольца.

Меркель ніколи не заманювала людей гучними гаслами, не потурала миттєвим настроям мас, не ініціювала сміливі радикальні реформи. Вона майже завжди нудно шукала компроміси, вмовляла, тиснула, відступала. Чим жахливо дратувала прихильників рішучих кроків (наприклад, радикальних зелених у своїй країні чи східноєвропейців, що побоюються Росії), але незмінно перетягувала на свій бік більшість провідних політиків та більшість німецьких виборців.

За найбільшим рахунком, Меркель лише двічі силою протиснула конкретні рішення, яких спочатку не хотіла більшість. Це було під час краху грецької економіки та кризи єврозони і – майже одночасно – міграційної кризи.

Від цих двох криз в історії залишаться дві фрази, два стриманих афоризми Меркель.

“Де є бажання, там буде й вихід”, – цю фразу Меркель повторювала кілька разів під час грецької боргової кризи, що стала проблемою для всієї зони євро, і подоланням якої вона – разом з Євросоюзом, Світовим банком та МВФ – займалася кілька років.

Греків обурював режим жорсткої економії, в 2015-му вони обрали лівого прем’єра Алексіса Ципраса і потім проголосували на референдумі проти рятування своєї економіки, і Афіни оголосили дефолт. Дуже багато німецьких фінансистів і бізнесменів хотіли викинути Грецію із зони євро, розуміючи, що своїми десятками мільярдів вливань вони євро, можливо, врятують, але вкладених грошей вже не побачать.

Меркель, яка вважала, що найважливіше врятувати загальноєвропейську валюту, вмовила їх усіх.

“Якби в Берліні був слабший лідер, він майже напевно проігнорував би геополітичні наслідки і піддався б вимогам викинути Грецію з єврозони”, – вважає Алексіс Папачелас, редактор грецького видання Ekatimerini.

“Канцлерка єдина в останні роки правила відносно твердою рукою і Євросоюзом, і Німеччиною, і мине чимало часу, поки їй знайдуть заміну. Можливо, вона – зразок нехаризматичного лідера, але всі, хто коли-небудь побував з нею у переговорній кімнаті, знали, що, попри зволікання і компроміси, рішення буде знайдене”, – згадує Папачелас.

Підсумок: Греція, що жила не по кишені, тепер виявилась статистично біднішою за кілька колишніх країн соцтабору, що вступили в Євросоюз на двадцять років пізніше греків, але єврозона врятована, а дії Меркель у підсумку схвалили більшість німців.

“Ми зробимо це”, чи “ми зможемо”. Меркель запозичила це гасло у Барака Обами, вмовляючи у 2015 році співгромадян прийняти сотні тисяч біженців із Сирії та сусідніх країн.

Чимало німців були в цьому, м’яко кажучи, не впевнені. Наплив біженців породив ксенофобський рух PEGIDA (від Patriotische Europäer gegen die Islamisierung des Abendlandes, “патріотичні європейці проти ісламізації Заходу”) і додав сил партії євроскептиків “Альтернатива для Німеччини”.

“Якщо нам зараз доведеться вибачатися за те, що ми у надзвичайній ситуації проявили доброту, то це – не моя країна”, – відповідала 2015 року на всі претензії Ангела Меркель.

Важливо пам’ятати, що тоді Меркель, головна захисниця європейського проєкту, пішла не лише проти волі мільйонів співгромадян, а й проти правил Євросоюзу, за якими розбиратися з біженцями і нелегальними мігрантами повинна перша країна ЄС, до якої вони потрапили.

Звичайно, не можна сказати, що проблема нелегальної міграції в ЄС вирішена, але принаймні ту гостру фазу Меркель і Німеччина минули відносно успішно. Меркель переконала провідних політиків, паралельно (і спільно з Брюсселем) домовилася з Туреччиною про фінансування таборів біженців на її території, і хвиля нелегалів спала.

Біженці 2015-2016 року доволі успішно поповнюють собою німецький ринок праці, PEGIDA після коронавірусної перерви продовжує похмуро мітингувати у Дрездені, збираючи все менше й менше людей; “Альтернатива” відібрала частину електорату, зокрема у ХДС, увійшла до бундестагу й усіх регіональних парламентів, але вже давно вперлася, вочевидь, у свою стелю, маючи 10-12 відсотків по всій Німеччині та до 25% в деяких землях колишньої НДР.

Ілюзії брекзитерів

Деякі британські політики-брекзитери до і відразу після референдуму 2016 року про вихід Британії з ЄС запевняли, що Євросоюз ні на що не здатен, і про всі важливі угоди треба домовлятися сепаратно з Берліном і Парижем.

Але тут ані Меркель, ані президентам Франції Франсуа Олланду й Еммануелю Макрону навіть не знадобилося змінювати свої погляди чи вмовляти інших політиків. Усі погодилися, що Євросоюз у перемовинах з Лондоном має бути єдиний. Він повинен захищати інтереси маленької Ірландії й водночас спільні інтереси усіх країн ЄС.

Якби Німеччину очолювала менш проєвропейськи налаштована людина, вона цілком могла б якщо не почати сепаратні переговори, як мріяли брекзитери, то хоча б домогтися, щоб позиція делегації ЄС відбивала інтереси найбільшої економіки Європи.

Підсумок: ЄС отримав від Британії все, що хотів від самого початку. З-поміж іншого, завдяки Меркель.

Меркель, Путін і Росія

У Східній Європі обережний – для багатьох нестерпно обережний – спосіб Меркель вести справи знають передусім за її відносинами з путінською Росією.

У 2005 році, коли Меркель стала канцлеркою, преса давала два прогнози щодо її відносин з Москвою.

Перший: Ангела виросла і більшу частину дорослого життя провела в НДР, зневажає соціалістичні порядки і не довіряє Росії. Тому дружби з Путіним, як у канцлера-соціаліста Герхарда Шредера, який називав Росію “повноцінною демократією”, а потім перейшов на газпромівську зарплатню, більше не буде.

Другий: і Меркель, і Путін говорять і німецькою, і російською, тому їм буде легко спілкуватися.

Більш-менш справдилися обидва прогнози.

Один з апокрифів свідчить, що у 2002 році, коли Путін виступав у бундестазі з промовою про новий світ після холодної війни, Ангела Меркель, тоді – лідер опозиції, прошепотіла сусіду: “Типова промова кагебешника. Вірити цьому хлопцю не можна”.

Ще один відомий напівміфічний момент: на початку 2014 року, коли Росія анексувала Крим, Меркель після розмови з Путіним нібито сказала Бараку Обамі телефоном, що “не впевнена, чи зберіг пан Путін зв’язок з реальністю”.

Про це 2 березня 2014 року розповіла з посиланням на свої джерела в американській адміністрації газета New York Times, ця новина розлетілася світом й дотепер багатьма сприймається як факт, але німецькі посадовці потім запевняли, що Меркель такого не казала.

Так чи інак, Меркель продовжувала спілкування з Путіним – аж до прощального візиту в Москву в серпні 2021 року.

Що Ангела Меркель насправді думає про російського президента і Росію, невідомо, але тим, хто сварить її за зайву м’якість, варто пам’ятати, що усі важливі рішення (як, наприклад, останнє на російському напрямку – рішення про газопровід “Північний потік – 2”) канцлерка Німеччини змушена погоджувати з провідними політиками своєї партії, з партнерами у коаліції, з прем’єр-міністрами земель, з бізнесом, з партнерами у Євросоюзі й з Брюсселем.

З іншого боку, з огляду на вічне прагнення Меркель до компромісів і стабільності, до “помірного прогресу в межах законності”, легко уявити, що вона без проблем вела б з Путіним business as usual, коли б не еволюція зовнішньої політики Москви.

За часів канцлерства Меркель сталася російсько-грузинська війна; отруєння Олександра Литвиненка, Сергія і Юлії Скрипалів у Британії; анексія Криму; війна на сході України; злам пошти бундестагу (“Я кожного дня намагаюся покращити відносини з Росією, але, з іншого боку, є ось такі очевидні докази того, що це роблять російські сили”, – казала Меркель); вбивство у центрі Берліна Зелімхана Хангошвілі. Нарешті, отруєння Олексія Навального, до розслідування якого долучилась Німеччина. І Меркель відвідувала головного російського опозиціонера в клініці.

У підсумку змінилося ставлення до путінської Росії у багатьох німецьких виборців і політиків – змінилося і поле для маневру у Меркель.

“Німеччина вже давно не “головний лобіст” Росії у Європі. Часи “адвокатської функції” ФРН за канцлера (Герхарда) Шредера змінилися спочатку спільним нерозумінням, а потім й поготів – напруженістю. Якщо оцінювати Німеччину за шкалою “тих, що розуміють Росію” в Євросоюзі, то вона вже давно не очолює цей список, а розмістилась десь посередині”, – розповів Російській службі ВВС політолог Дмитро Стратієвський.

Підсумки: Німеччина разом з усім Євросоюзом зберігає санкції проти російських посадовців і силовиків, але вони не дуже болісні; німецький бізнес продовжує працювати в Росії, а російський газ – текти до Німеччини. Меркель відмодерувала усіх: і прихильників жорсткої лінії, і тих, хто хотів заробляти гроші на Росії, закривши очі на все інше.

Підсумки епохи

Зараз усі розмірковують, чи знайдеться в Німеччині та Європі адекватна заміна такому лідеру, як Ангела Меркель.

З одного боку, будь-який канцлер Німеччини, як найбільшої й економічно найпотужнішої країни ЄС, певною мірою приречений бути лідером всієї Європи.

З іншого – хто ще зможе так поєднувати в собі навмисну непоказність, нехаризматичність з таким авторитетом у своїй країні, Європі та світі, такою популярністю і такою стабільністю результатів? Меркель йде – а за нею вже розбіглася майже половина виборців її партії, ХДС.

Зараз десятки провідних світових видань та аналітиків підводять підсумки епохи Меркель – і всі пишуть приблизно одне й те саме.

“У Німеччині її часто критикували за те, що вона керувала начебто без будь-якої великої мети, загальної картини майбутнього, – написав автор одного з цих видань, Conversation. – Але в Німеччині та за її межами не забудуть її здатність вчитися й домагатися успіху, долати труднощі, зберігаючи чесність, стабільність і відповідальне ставлення”.