Павло Мазай – талановитий український художник, роботи якого відомі уже в усьому світі. І це не дивно, адже у його роботах можна прочитати цілі історії з життя героїв, долі, перипетії, зазирнути у вічі, заплакати чи усміхнутися…

І сьогодні митець розповідає про сучасне мистецтво, проблеми з авторським правом в країні, незлагоджену забудову Києва, про себе та про свої творчі серії.

Чому у городянина немає міста в роботах?

В жодній з моїх серій, а ви ж знаєте, я працюю лише серіями, немає міста. В місті я не працюю. Я не відчуваю його настільки, щоб присвятити йому серію. З одного боку, я Київ дуже люблю. З іншого, в мене з ним складні відносини. Я тут зовсім не працюю, ні на замовлення, ні для себе, й не відчуваю необхідності передати місто. Можливо, така серія з’явиться. Коли-небудь. З містом складно. Те, що зараз відбувається з Києвом, стосовно архітектури, це дуже сумно. І може бути на цьому зламі й можна було б розпочати роботу над серією, показати те, що сьогодні збереглося, й порівнювати… навіть не порівнювати, а показувати на межі. У місті не може відбуватися такий хаос. Я маю на увазі, забудову та архітектуру. Можливо, це можна показати, але я поки не відчуваю в собі цієї необхідності.

Але така серія може виникнути?

Можливо. Я прийшов до того, що “ніколи не кажи ніколи”. В місті зовсім інша атмосфера. Всі мої серії зроблені за межами Києва. Там, де я більш вільний, скажімо так.

Ви згадали проблему хаотичної забудови. Зазначили, що це больові відчуття, ймовірно, в цьому причина, що ви не хочете зробити міську серію? Але хтось повинен же це сказати?

Ну, про це багато говориться. Тим не менш, Київ продовжує далі забудовуватись і руйнуватися. Я зчитую будь-який простір кадрами. Те, що зараз відбувається з архітектурою і візуальною рекламою – жахливо. Це повна відсутність смаку. І нам цей смак, по факту несмак, нав’язують. Ось що важливо. Все, що зчитується візуально – відкладається на підсвідомості. А люди це споглядають і вбирають в себе цей жах. Мас-маркет тисне на нас рекламою, і поглинає. Наскільки я знаю, до сих пір в Києві не затверджено генплан. І цим користуються всі, хто може, при будь-якій владі, і це все продовжується, цей хаос.

А село краще?

Справа навіть не в селі. Тільки ти виїзжаєш за місто – там простір. Там не тисне нічого. Абсолютно. Там відсутня архітектура, тому що природа там і є сама архітектура. Там ти вільний. Там краще думається, краще спиться, краще працюється. Звісно, я й до Києва дуже прив’язаний. Тут галереї, тут продажі, тут в мене всі поліграфії. Зручно працювати не в Києві, а показувати роботи в місті.

Не лякає реакція непідготовленого глядача? Людина ходить з фотоапаратом, для села це дивно.

Спочатку, так. Тому що не розуміли. Дуже бояться всі камери. І люди не розуміють, що відбувається. Зовсім. Навіщо це робити, фотографувати? Тобто, пояснити те, що ти художник і працюєш – неможливо. Це в їх розумінні, і я до цього з великою повагою ставлюсь, тому що люди живуть в своєму світі, дуже важкому світі, так ось з їх точки зору я нічого не роблю. У них світ важкої фізичної праці. Для них копати город – це нормально.

Це для них зрозуміло.

Пасти корів – це зрозуміло. А що робить Павло? Він ходить з фотоапаратом і щось фотографує. Тим більше, вони не бачать як я працюю. Ніхто не бачить. Я йду від людей. Але так склалося з часом, коли ти приїздиш до села на рік і більше, люди звикають до камери. Починають усвідомлювати, що це – робота. Й на сьогодні всі з повагою ставляться. Особливо, коли я показую фотографії з галереї, або ж каталог привожу. Вони бачать результат і відчувають – це вагомо. Так, в цілому несприйняття в селі роботи художника існує, звичайно. Вони навіть не розуміють чим ми взагалі тут в Києві займаємося.

Жителі села не розуміють, що роблять жителі Києва?

Так. Знають, що є якась робота, ось ви на неї сходили і все. В їх розумінні городяни просто ходять на роботу, а у селян окрім роботи є справи – город, худоба. Після роботи знову потрібно працювати, потім ще, й ще потрібно. Цей процес там неперервний. І якщо ти прокинувся і вийшов з камерою – ти нічого не робиш. Та ще ж може нічого й не вийти, тиждень немає влучного кадру, наприклад. А для них це ніби розвага. Проте, чим більше ти працюєш, тим більше вони розуміють, для чого це.

Особливо коли бачать результат.

Так, це тоді коли показуєш, що надруковано. Ось коли я працював над серією “Дерть” в селі Дібрівка під Миргородом, люди спостерігали. Спочатку бачили, що до них приїздить хтось з фотоапаратом. Коли ти знаходишся там місяць, і щодня прокидаєшся о шостій-сьомій ранку й до обіду працюєш в конюшнях з камерою, люди починають усвідомлювати, що це також праця.

І вона теж важка?

Не знаю, чи важка, але це ти хоча б ходиш на роботу, як для них. Я виходив до коней рано вранці, важливо було працювати вранці. У коней особливий настрій, вони ще по справжньому не прокинулись, але вже активні. Вдень вони поїли і вже менш емоційні. А хотілося передати емоції в кожній роботі. Тому ось, коли ти рано прокинувся і ходиш, то люди розцінюють це вже як працю, а не неробство.