“Брали колеса-запаски, знімали гуму й по колу вставляли бинти з ампулами”

Майдан допоміг не боятись і повірити, що прості люди можуть щось змінити

Не можу сказати, що до грудня 2013-го була громадською активісткою. Але, коли побачила новину, що побили студентів, мене переповнили емоції. Це був шок, адже в самої син такий же студент. А кожна мати, як тигриця, хоче захищати своє, й у кожному разі чужих дітей не буває. Тому вранці 1 грудня поїхали із сином на Майдан.

Вийшли на станції метро Хрещатик о 9-й ранку. Навколо ялинки вже стояли беркутівці, все було загороджено. Ми демонстративно накинули на плечі синьо-жовтий прапор. На Софійській площі нам хтось дав древко, і ми з ним увесь час ходили. Тоді всі збиралися біля Михайлівського собору. Я захотіла зайти у храм і раптом побачила, що при вході вся бруківка у крові. Це мене сильно ранило.

Хлопці й дівчата з перебинтованими головами очолили ходу до Майдану. Усю Михайлівську площу й аж до Софії Київської заповнили люди. Важко сказати, скільки нас було, але багато. Понад 500 тисяч точно. Тоді вперше побачила плакати проти Путіна.

Ми йшли в колоні разом із людьми з Надвірної. Вразила їхня категоричність стосовно української мови, націо­нальної позиції. До Майдану, коли хтось розмовляв російською, я теж переходила. Після Революції гідності зрозуміла, що розмовляти російською це зраджувати Україну. Стала робити зауваження знайомим, які розмовляли російською, казала: “Ні, я не розумію”. І люди швидко переходили на українську.

Наступного дня раптово похолодало. Ми із сином вийшли на станції метро Житомирська й на всі гроші купили теплі шкарпетки в якоїсь бабці. Тоді на Майдані почали ставити намети. Центр іще не був у Будинку профспілок, але у правому крилі Київської міської державної адміністрації почали готувати бутерброди, чай. Познайомилася з трьома дівчатами з Ковеля, які також медики й були на Майдані весь час. Я приїжджала щодня після роботи і їхала останньою маршруткою о 22:15 в Боярку, де жила і працювала. У вихідні разом із сином також постійно були на Майдані. Для мене як для людини, що звикла працювати на одній роботі й жити більш-менш стабільним життям, період із грудня по лютий у часовому просторі відчувався не як три місяці, а як роки.

Спочатку думала, що все буде так, як під час помаранчевої революції. Але коли в ніч на 11 грудня відбувся перший штурм Майдану, зрозуміла: це щось значно серйозніше. А як ухвалили диктаторські закони 16 січня, в цьому не було сумніву. Тоді після віча ми вийшли на протест у медичних масках. Під час пандемії коронавірусу маски стали для мене сильним тригером.

На Майдані завжди відключала телефон, про це не раз нагадували під час віча. А 19 січня була неділя, сину треба було підготуватися в коледж, і він поїхав раніше, а я залишилася. Щоб дізнатися, як він, я таки подзвонила йому. За 10 днів отримала смс: “Ви зареєстровані як учасник масових заворушень”.

Точкою неповернення став день, коли вбили Сергія Нігояна і Михайла Жизневського, а в посадці знайшли тіло закатованого Юрія Вербицького. Шкода, що їх уже немає і вони не творять новітньої історії України, але водночас відчуваю гордість, що жила в той самий час, що й вони. Революція гідності це початок здобуття незалежності. Історія вчить, що вона не дається просто так. Розуміла, що починається шлях, якого ми, жінки й матері, з одного боку, боїмося, бо в нас діти і спрацьовує інстинкт само­збереження. Але, з іншого боку, як українки розуміємо: без цього ніяк.

З нашої лікарні також їздив лікар, із яким я працювала в кабінеті, хлопці-травматологи й дівчата з другого поверху. На самому Майдані надавали найпростішу медичну допомогу й організували логістичний центр: дивилися травми й направляли людей у відповідні місця. Якщо, наприклад, є опік другого ступеня, то його треба лікувати у стаціонарі. Особисто я екстреної медичної допомоги не надавала. Робила перев’язки. Коли з пішохідного мосту беркутівці кидали бруківкою, були травми, хоч люди мали каски. Багато було обморожень. Чоловіки не розраховували сил й позривали спини. Після кривавого Водохреща, коли хлопці у стані афекту вистрибували на палаючі барикади, були опіки.

У лютому ночами почали бити Автомайдан, і тодішня міністерка охорони здоров’я Богатирьова видала наказ для лікарень: усі травми мають проходити за таким протоколом фіксація травми, виклик міліції, допит і лише тоді надання невідкладної допомоги. Щоб це обійти, чимало медиків лікувало звичайні травми вдома. Але було багато серйозних, коли без стаціонару не обійтися, адже били по-страшному були і струси головного мозку, іноді доходило до коми. Одних били, щоб налякати, інших щоб покалічити. Тітушки лупили професійно. Це бандюки, які били по органах так, що зовні травм майже немає, а в людини лопнула селезінка, відбито нирки. Не знаю як, але 18-та лікарня надавала стаціонарне лікування. На вході у приміщення стояли чоловіки з Майдану й не пускали в лікарню міліцію. В одну ніч побили чимало автомайданівців. Багатьох привезли у стаціонар, і міліціонери хотіли всіх їх забрати, проте наші хлопці не дали це зробити. Тоді вперше зрозуміла, що для тієї влади не було нічого святого. Ненадання медичної допомоги це злочин.

На третьому поверсі Будинку профспілок був медпункт і фактично госпіталь. Коли він згорів, виникла проблема з перев’язувальними матеріалами та знеболювальними. Завезти їх до Києва було складно, адже на в’їзді в місто всі машини перевіряли забирали дрова, шини й медикаменти. Щоб вирішити питання з ліками, брали колеса-запаски, знімали гуму й по колу вставляли бинти з ампулами. Коли перекрили дорогу й машин з області не пускали, ми з дів­чатами перевозили медикаменти в нижній білизні.

У січні було 2628 градусів морозу, тому довше, ніж пів години встояти на блокпостах було неможливо. Щоб перевозити легковим автомобілем дрова, придумали один лайфхак. Кип’ятили в чайнику воду, відкривали всі двері машини, ставили чайник всередину й одразу всі дверцята закривали. Від контрасту температур пара миттєво перетворювалася на іній і вікна машини так ним укривалися, що нічого не було видно. Тоді в машину швидко завантажували дрова і їхали. При в’їзді в місто дивляться, що їде невеличка машинка, все в інії, спереду два “очкарики” я і мій колега Олег Геннадійович, тому й не зупиняють. А насправді задні сидіння завалено дровами. Розуміємо: якщо нас зупинять, будуть серйозні проблеми.

Тоді взагалі не відчували ні часу, ні втоми, ні страху. Тепер навіть важко зрозуміти, як це можливо. Проте того духу єдності я більше ніде не відчувала. Багато жінок працювало на Майдані жертовно. Біля пам’ятника архистратигу Михаїлу була польова кухня. Одна жінка, якій уже було під 60 років, куховарила щодня з грудня і до масових розстрілів. Деякі жінки й дівчата нарівні з чоловіками ходили в нічні зміни на патрулювання. А як ми об’єдналися й колупали бруківку. Були жінки з шикарним манікюром, солідні підприємці. У нас жила віра у світле. Коли з пішохідного містка штурмували сцену, вивчила Псалом 90 “Хто живе під охороною Всевишнього”.

18 лютого після роботи, як завжди, приїхала на Майдан. Була метушня, чоловіки одразу відправляли всіх жінок у підземку на метро Майдан Незалежності. Тоді в Маріїнському парку вже зібралося повно тітушок, в урядовому кварталі стояли БТР і два водомети. Ввечері чоловіки у примусовому порядку відправили з Майдану всіх жінок і підлітків. Це мудрий вчинок, проте в ті дні було нереально заснути, молилася, дивлячись трансляцію тих подій.

20 лютого керівництво лікарні ходило по кабінетах і перевіряло, чи всі є на роботі, а 21-го числа, коли втік Янукович, всі на ходу перевзулися. Потім дійшло до того, що 25 чи 26 лютого заходить завідувач і запитує: “Не хочете заробити два вихідні?” Уже коли все було вирішено, зрозуміли, що треба якось реабілітовуватись, і пропонували чергувати на Майдані, хоч гострої потреби вже не було. Як виявилося, раніше вони збирали працівників на антимайдан, але до нас не приходили, бо знали нашу чітку позицію.

На Майдан повернулася 21 лютого. Тіла вбитих носили до Михайлівського собору. То були страшні дні, коли вся Україна ридала. Уперше побачила, як плачуть кремезні чоловіки, які носили на сцену труни. Нині не виходить не згадувати Майдан. Ми ховаємо наших воїнів, і лунає “Плине кача”. Важко її чути, але доки ми пам’ятаємо Героїв, доти вони й живі. А ховати цей біль у підсвідомості не треба. Мусимо говорити, щоб не забували, щоб правдиво висвітлювали ті події.

Коли поверталася з Майдану в метро, учасників Революції гідності можна було одразу вирізнити, навіть за запахом диму. Але, коли доїжджали до Шулявської, починали заходити зовсім інші люди доглянуті, випещені, які просто жили. Одного разу зі мною з Майдану поверталася дівчина. З її рюкзака потекла зубна паста й забруднилися штани. Хлопчик, побачивши це, почав сміятися й казати матері: “Дивися, в тьоті брудні штани”. Та жінка не зробила сину зауваження, бо тоді люди з Майдану були вигнанцями. Це відчувалось, і було важко. Коли в лютому їздили на Майдан із парною кількістю квітів із чорними стрічками, на нас дивилися з подивом. Тоді зрозуміла, що наше суспільство розділене для одних тоді не було Майдану, а тепер немає війни.

Ще в лютому, коли була на Майдані, мені зателефонувала знайома й запитала: “Ну що, заробила гроші?” Спершу я не зрозуміла які гроші? “Ну ви ж там типу на Майдані за гроші стоїте? Ти ж розумієш, що все було спокійно. Нащо ви це заколотили? Ми через вас, майданутих, тепер страждатимемо”. Я відповіла: “Можливо, ми майдануті, але якби не було Майдану, то прийшов би час і ви в магазинах розраховувалися б рублями”.

Звісно, пізніше в мене були думки про те, що, можливо, Майдан спровокував АТО, можливо, все було даремно. 2016 року з цими запитаннями звернулася до священника. А він сказав: “Даремно не було. Ви звернули увагу, якою мовою розмовляють діти? Українською. Можливо, це і є оте становлення нашої нації. Завдяки Майдану наші діти будуть інші”. Тепер розумію, що ті люди, які кажуть, що Майдан був даремно, самі себе обманюють. 3 мільярди доларів, які Росія дала Януковичу, були вироком Україні. Він планував по-тихому загарбати її. Моя думка така: якби не загинула Небесна сотня, то наші втрати були б значно більші. Нині Росія була б мінімум по Черкаську область, можливо, й далі. Якщо не адміністративно, то думки, погляди, ідентифікація точно.

Після Майдану багато хто з моїх знайомих став пишатися тим, що він українець, й перестав відчувати себе представником меншовартісної нації. Вважаю, що світанок сучасної, новітньої незалежності України настав не 1991-го, а під час Революції гідності. Усвідомлення і прозріння прийшли тоді. Я почала глибше цікавитися історією. Також Майдан став для мене відкриттям особливості українців. До цього я мало подорожувала Україною. А тут люди з різних регіонів. Усвідомила, що в екстремальних ситуаціях люди показують себе такими, якими вони є насправді. Чоловіки мого віку казали: “Це наші діти, їх побили, а ми ховатимемося? Ні, цього не буде”. Свідомій частині українців ті події додали сміливості.

Багато хлопців-майданівців пішло захищати Україну. Майдан допоміг не боятись і повірити, що прості люди можуть щось змінити. Кажу за своє покоління, тих, хто були жовтенятами, піонерами, комсомольцями. Нас виховували не рипатися, не висовуватися, бути такими, як усі. А Майдан допоміг навчитися показувати справжні емоції. Проте головне, що Революція гідності допомогла зрозуміти: боротьба за незалежність своєї країни це не обов’язок, а почесна місія. Майдан багатьом дав зрозуміти, що свідомих 710 відсотків людей це і є нація. Чомусь я думаю, що якби не було тих кривавих подій і Небесної сотні, то люди не прокинулися б, не наважилися б на протистояння Росії. Після загибелі Сергія Нігояна чула розмови: “Дивіться, Сергій по своїй крові не українець, але боровся. То що ж ми такі малороси, що не можемо за себе постояти?” Саме тоді ми згадали правдиве закінчення прислів’я “Моя хата скраю першим ворога стрічаю”.

Насправді я песимістична ідеалістка. Це рідкісне поєднання. Але вірю, що Україна буде самодостатня й матиме свій шлях. У нас є багато прекрасного, яке потрібно підтримувати, розвивати й відроджувати. Та багато років нас переконували у протилежному, фізично знищували, мордували Голодоморами, і на превеликий жаль, геноцид триває тепер.