21 листопада 2013-го ми з тодішньою дружиною ходили в ресторан. Відключили телефони. Коли завершили і я подивився в соцмережі, всі писали про початок протестів. Ми одразу пішли на Майдан. Та спокійна вечеря ніби передчуття буремних часів. Ні до того, ні після в нас не було таких вечерь.
Коли вночі 30 листопада “Беркут” розігнав студентів, я зрозумів, що почалася війна. Нам кинули виклик, який треба прийняти. Розігнали, побили отже, стрілятимуть. Насилля має тенденцію до зростання. Битися доведеться на смерть. Я не міг дезертирувати.
Росія виявилася не готовою скористатися всіма можливостями, щоб захопити Україну під власний контроль під час Революції гідності. Ми стартували раніше, збили їхній план. Так, вони анексували Крим, але за Донбас ми дали бій.
Гліб Павловський, консультант президента Віктора Януковича, казав: “Треба було дати революції в морду”, маючи на увазі помаранчевий Майдан 2004-го. Таким і було ставлення Януковича до українців. Він був упевнений: якщо силоміць розігнати цей “фестиваль”, то всі налякаються й сидітимуть по домах. Доброзичливий вигляд цих людей дезорієнтував його. Це помилка недооцінювати протестантів.
Найстрашніші під час Революції гідності були моменти затишшя. Коли влада ігнорувала протест, люди роз’їжджалися по домівках. Щойно починалися штурми, я заспокоювався. Розумів, що все буде добре.
Ми стали незалежнішими, ніж були на початку незалежності. Набули більше суб’єктності й рухаємося в цьому напрямі тепер. Це шлях, яким треба йти весь час. Процес, а не навіки встановлений стан.
Революція гідності та наша боротьба мали б надихнути всіх у світі, в кого є серце, яке може зрозуміти прагнення до свободи та життя.
Нас справді хотіли здати. Як здали Гонконг. Мало казати: “Борітеся поборете”. У боротьбі не завжди є щирі союзники і розраховувати треба насамперед на себе.
На Майдані була серія чудес. Одне з них я вижив після викрадення й не мав критичних для життя травм. Втеча Януковича теж чудо.
Юрій Вербицький прийняв на себе удар, розрахований на нас двох. Він одразу зізнався викрадачам, що зі Львова. Для них він втілював той екзальтований образ бандерівця, за яким так полювали і якого так боялися. Тому й загинув. А мені вдалося дійти до людей. Щоразу, коли буваю у Львові, навідуюся до Юрія на могилу.
Запит на справедливість у суспільстві є. Однак фахово можу сказати: попиту немає. Попит це бажання, підкріплене грошима чи іншою “валютою”. Люди не готові платити часом, зусиллями, щоб отримати чесні суди.
Найстрашнішими під час Революції гідності були моменти затишшя
Нас ділили й ділять досі штучним наративом. Схід більш зросійщений, це правда, але не менш патріотичний. Якщо дивитися на статистику загиблих воїнів-добровольців АТО, то таких більше зі Сходу.
Вони гадали, що з нами буде легко, бо ми зовні подібні, говоримо однією мовою. А виявилося, що з нами важче, ніж із корінними народами Сходу, хоч ті й геть інакші.
Третя світова війна стукає до нас у вікно. Росія країна, божевілля якої ще не всі зрозуміли до кінця. У них вистачить і техніки, і людей. Ще на кілька років точно. Першими варто підготуватися країнам Балтії. Уже час робити укріплені райони з мінними полями.
Що краще готуються до війни, то менше шансів, що вона почнеться.
Головна проблема нашої держави неефективність і непрофесійність керівництва. А корупція це вже певний наслідок, другорядна річ.
Українська журналістика остаточно померла з початком вторгнення. Ми повністю поклалися на світові медіа, бо їм дозволено значно більше, ніж нашим. Затим умерли внутрішня політика і громадське життя. Але ми можемо воювати вічність. Пора повертатися до демократії. Інакше не уникнути катастроф.
Сподіваюся, ми переріжемо сухопутний шлях із Росії до Криму. Далі прогнозувати не беруся. Бо там лише погане може бути. Війна перейде в низьку інтенсивність. Нам треба виготовляти самим і просити в партнерів засоби, аби її продовжувати. А Росія збиратиме сили. Тут нема ілюзій.
Ми класні спринтери, але не марафонці. На довгі дистанції потрібен структурно складний комплекс підготовки та самі структури типу корпорацій чи орденів. У нас немає ні першого, ні другого.
Є талановитіші та багатші, ніж я, з більшим потенціалом. Але їх цікавлять чисті гроші та влада. Шкода. Інакше позитивних змін у країні було б більше.
Суспільство орієнтоване спершу на виживання, а потім на споживання. Слабкі механізми права в нашій країні сприяють виконанню будь-якого споживацького запиту. Ціна злочину проти природи, міста й людей низька. Тому в нас міста без обличчя.
Мойсей водив євреїв пустелею 40 років. Але ми ще й у пустелю не зайшли.
Дивлюся на досвід своїх дідів та прадідів і бачу, що моє життя спокійне й затишне. Я маю комфорт порівняно з тим, як жили навіть не активісти, а звичайні українці століття тому. Вони хотіли лише вижити, лишившись притому українцями.
Війна 2014-го була за власний рахунок, на свій страх і ризик. Під впливом якогось небесного натхнення невинні душі брали все нові й нові рубежі, хоч нас засуджували, вважали маргіналами. Тепер це зовсім інший процес воюють великі армії, мобілізовується держава, платить за це непогані гроші, дає соціальні гарантії. Війна стала мейнстримом. Що тоді, що тепер ми маємо рацію і наша справа перемагає.
Деградувати простіше, ніж еволюціонувати. Для еволюції потрібна серйозна робота, на яку не здатна більшість живих істот. У росіян попереду деградація як явища, як держави, як нації.
Останні 15 років не цікавився Росією. Після “путінського повороту” вона мені стала нудною. Це була моя помилка. Треба повертатися до її вивчення.
Щороку восени купував свіжу книжку Віктора Пелевіна. Він класно описував, на що перетворилася Росія, що з нею відбувається. А останні два-три роки не міг дочитати так там усе було погано. Увірвалася остання нитка, що пов’язувала мене з Росією.
Росіяни жорстокі до нас, бо насамперед жорстокі самі до себе. Якщо порівнювати їх із провідними цивілізаціями, вони варвари. Поживіть у Чебоксарах чи Магадані й пізнаєте тамтешній рівень жорстокості. Він не тотожний із рівнем Борщагівки в Києві чи Левандівки у Львові. Стандарт їхньої жорстокості ХАМАС.
Сучасна українська література не мистецький феномен, а соціальний. Це як субкультура, яка наче і творить літературу, і ми цим пишаємося, однак естетична цінність продукованого, за певними винятками, невисока. Це середовище часто страждає на слабкість і графоманство.
За текстом добре видно, чи готовий письменник воювати. Наприклад, коли читав поезію Артема Полежаки, був переконаний, що він піде на фронт. Так і сталося.
Не боюся смерті. Але не шукаю її, намагаюся уникати всіляко. Боюся болю й каліцтва. Так і в більшості солдатів на фронті. Померти не так страшно, як пів року борсатись у наркотичному сп’янінні, уникаючи болю.
Вважаю себе християнином. Мабуть, поганим, бо роблю погані речі. Підозрюю, нічого хорошого після смерті на мене не очікує.
Війна велика спокуса до марновірства і простих рецептів. Легко провалитись у фантазію. Намагаюся бути раціональним перед обличчям навіть найбільших чудес. Хоча відчуття бувають дивні.
Нема чистих випадковостей, є закономірність, відчуття долі та фатуму. На війні також. Я рідко зустрічав солдата, який мислив би інакше.
Оптимістично дивлюся в майбутнє, вірю, що в нас є сили поборотись і шанси перемогти.
Навіть людське життя треба сприймати крізь призму гумору. Без нього воно надто жорстоке і трагічне.
Мені важливі знання про мій рід. Однак важливіше відчуття того, що саме тепер я сам творю рід. Мої вчинки та боротьба можуть бути натхненням для нащадків.
Ми забули, як воювати “за славу”. Конструкт доволі епічний, але дієвий. Мої нащадки повинні будувати свою ідентичність на моїх подвигах і продовжувати їх. Війна за славу в її первісному, забутому нині сенсі основа козацтва. Треба до цього повертатися, бо це найсильніша мотивація.
Бачу, як навички, що передалися по крові, рятують нас.
Третя світова стукає до нас у вікно
Батьки хотіли, щоб я став лікарем. І мою доньку Марію намагалися на цей шлях направити. Не склалося. Шкодую, що не маю навичок надавати медичну допомогу. Нині вони знадобилися б.
Київ мені аж занадто рідний. Нема такого місця, яке не викликало б у мене спогадів юності чи дорослого життя. Місто сплело свою історію з моєю. Та маю ще дві малі батьківщини Поділля та Полтавщину, де влітку дитиною часто бував.
Діти вчаться прикладами та виборами в житті не словами, які запам’ятовуються лиш інколи. Я бачив, як мама намагалася виконувати клятву Гіппократа навіть на вулиці, не бажаючи того. Лише такі дії можуть бути орієнтирами в житті. А слова це щось вторинне.
Батьки мають навчити робити вибір між грошима і честю. Задати позитивні стандарти у ставленні до людей. Вчити виживати, якщо, звісно, самі вміють це робити.
Пам’ятаю, як мене вчили ходити. Було страшно, переживав, чи тримають позаду за комірець, увесь час оглядався, щоби перевірити, й так втрачав рівновагу. У дитинстві ніколи не спав удень. Мене вкладали і я сумлінно лежав, доки не закінчувався сонний час.
Важко зрозуміти, що дає читання, коли не читаєш. Насамперед розвиваються фантазія й уява. Інші способи дозвілля не вплинуть на це так само.
Моє хобі збігається з моїми основними заняттями.
Не думаю, що колись чинив щось божевільне. Хоч дехто каже, що мої подорожі мотоциклами чи піші мандрівки горами божевілля. Часто роблю собі виклик, так себе перевіряю. Раз ледь не загинув, коли у Криму хотів пішки потрапити в місцевість, яку називають “Загублений світ”. Відтоді дав слово не ходити горами самостійно.
Мені подобається кохання. Навіть якщо воно невдале. Це завжди досвід, враження, емоції. Мало описати кохання хімією. Це алхімія.
Хотів би більше дітей, хотів би інший фах вчився б на юриста. Мені це правда допомогло б у роботі та житті. Ні про що інше не шкодую.
Моя війна не завершиться тим, що назвуть перемогою.
Після перемоги точно подорожуватиму. Хочу закінчити навколосвітню подорож мотоциклом, яку почав до вторгнення. Доїхав до Барселони. Далі у планах Америка й Австралія. Цікаво, чи грошей вистачить.