“Мені тринадцять років; якщо буду марнувати час, що ж із мене вийде!”

Тяжкохвора Башкирцева працювала по 1012 годин у майстерні

“Спочатку її майстер сприйняв це бажання малювати як примху розпещеної дитини, що незабаром минеться, коли зіткнеться з труднощами виконання. Однак невдовзі він усвідомив свою помилку; сказав, що вона була силою; що було щось, що підняло її над загалом і виділило серед однокурсників. Щось, що додало її першим зусиллям, хоч якими грубими й непевними вони були, енергію та спонтанність, які справді вражали. І він також виявив, що вона була серйозна й далека від гри в мистецтво. Замість того щоб відвідувати заняття менш регулярно, ніж інші студенти-художники, вона поринула в роботу з пристрасним запалом ентузіаста. З раннього ранку до пізнього вечора вона або була за мольбертом, або брала приватні уроки анатомії та ліплення, або відвідувала розпродажі та картинні галереї завжди була готова вдосконалюватися. Справді, Жуліан (французький художник Родольф Жуліан. Країна) зауважив у ній невичерпне джерело енергії, таланту, амбіцій і зосередженої волі. Хоч би що вона замислила, вона здійснювала те, що здавалося неможливим”, описувала приїзд художниці Марії Башкирцевої до Академії Жуліана в Панорамному пасажі Парижа в жовтні 1877-го її подруга Матильда Блінд.

Неподалік від площі Трокадеро в Парижі, де полюбляють фотографуватися туристи на тлі Ейфелевої вежі, є цвинтар Пасі. Склеп Марії Башкирцевої найвеличніша споруда серед поховань цього цвинтаря. Шпиль її каплиці з хрестом можна побачити навіть із-за муру кладовища. Усипальницю прикрашено вітражами, на одному зображено Марію Башкирцеву в повний зріст.

Вона не дожила трохи менш як місяць до свого 26-го дня народження.

Видатна художниця й письменниця, яку відкрили у Франції, родом із Полтавщини. Марія Башкирцева є першою жінкою-художницею у світі, яку представлено в Луврі. Її картини зберігаються в Афінах, Амстердамі, Белграді, Відні, Ніцці, Парижі, Чикаго.

По її смерті в Ніцці з’явилася вулиця Марії Башкирцевої, її полотна можна побачити в постійній експозиції Музею образотворчого мистецтва Musée des Beaux-Arts de Nice, розташованому на віллі княгині Єлизавети Кочубей теж українки, землячки Марії.

Народилася майбутня художниця 23 листопада 1858 року в селі Гавронці, неподалік Диканьки, Полтавської губернії. Маєток Башкирцевих на Полтавщині був відомий розкішшю. Батько Марії Костянтин Башкирцев шляхетного роду, був гульвісою. Він витрачав статки свого батька, генерала Павла Григоровича, на гучні гулянки в родинному маєтку. Тому батьки Марії розлучилися, коли вона була зовсім маленька. Після двох років шлюбу молодій дружині Марії Бабаніній набридли постійні зради чоловіка, й вона разом із тримісячною донькою втекла до своїх батьків. Родина матері була також знатна й заможна.

Маленька Марія, або як її називали близькі Муся, вивчила французьку, українську та російську мови. З дитинства дівчинка мала виняткові здібності до малювання, також до музики, танців і співу. Одним із перших її вчителів був український художник польського походження Вільгельм Котарбінський.

У 12-річному віці разом із матір’ю й численним сімейством Марія виїхала за кордон. Дід Степан Бабанін поїхав із ними. Саме він, поціновувач Байрона, вселяв у маленьку Марію найбільше високих мрій.

1872-го родина зупинилась у Франції, оселилася в Ніцці. Саме тут Марія почала вести щоденник і писала його до смерті. Він став сенсацією після опублікування французькою за кілька років після смерті авторки. Згодом його переклали всіма європейськими мовами, також опублікували у США. Книжку називали найгучнішим твором XIX століття. “Мені 13 років; якщо буду марнувати час, що ж із мене вийде!” писала в ньому Муся.

У Ніцці Марія мала власні розкішні апартаменти з краєвидом Середземного моря. Вона склала собі програму занять, за якою її навчали викладачі місцевого ліцею. “10 годин роботи щоденно… Я хочу все знати! Коли матиму 20 років, хочу все вміти!”

Займаючись із приватними вчителями, Марія глибоко вивчала історію, літературу, філософію, природничі науки, грала на багатьох інструментах, постійно вдосконалювалася. Одночасно вивчала мови. Крім української та російської, дівчина вільно володіла французькою, італійською, німецькою та англійською. І це все до 15 років. А в 15 вивчає грецьку та латину, читає Платона та Аристотеля в оригіналі.

Чарівний мецо-сопрано Башкирцевої оцінив відомий у Франції професор вокалу Вартель. Він пророкував Марії майбутнє оперної співачки.

“Бережіть голос. Це найдорожче, що у вас є”, казав він Марії.

“Сьогодні професор Фачіо змусив мене проспівати всі ноти: в мене три октави без двох нот. Він був здивований. Щодо мене я просто не тямлю себе від радості. Мій голос це скарб!” пише вона в щоденнику в січні 1876-го.

“… Ми вирушаємо до Ватикану. Я ніколи не бачила нічого, що можна було б порівняти зі сходами й кімнатами, через які ми проходимо. Як у святого Петра, я бачу все бездоганним…” Цей запис з’явився 22 січня 1876-го, саме цього дня у Ватикані Марію Башкирцеву з тіткою приймає Папа Римський Пій ІХ. Марія знайомиться з одним із майбутніх знакових героїв її щоденника графом П’єтро Антонеллі, племінником кардинала Джакомо. Проте далі Марія розчаровується в залицяльнику. Вона їде в Неаполь та Помпеї ­оглядати видатні пам’ятки, міркувати про велич архітектури та вічність мистецтва і страждати водночас її некатолицьке віросповідання унеможливило шлюб із Антонеллі. Тож вона вирішує цілком сконцентруватися на саморозвитку.

“Я не буду ні поетом, ні філософом, ні вченим. Я можу бути тільки співачкою і художницею. Це багато. І я хочу бути популярна, це найголовніше”.

Того ж 1876-го Башкирцева була на батьківщині, приїздила до батька в Гавронці, намагаючись помирити його з матір’ю. Вона любила рідне село, вдягала народне вбрання, ходила босоніж, спілкувалася українською з дівчатами. Високий рівень знання рідної мови з вуст “європейської” дівчини всіх здивував. Тато продовжував жити на широку ногу, а дочка Марія між тим вивчала дозвілля в Гавронцях і малювала його. Так з’явилося полотно “Вечір у Гавронцях”. Їй тут було добре, проте трохи смішно. “Наймиліші люди, але тільки те й роблять, що їдять”, записала в щоденнику.

Також Марія гостювала в диканському маєтку князя Сергія Кочубея. Вона бачила в Європі багато прекрасних місць, однак Диканька вразила її ще більше. Про це писала в щоденнику: “За красою саду, парку, споруд Диканька може змагатися з віллами Боргезе й Доріа в Римі. Окрім непідробних і незамінних руїн, Диканька, мабуть, навіть багатша, це майже містечко… Шкода, що світ і гадки не має про існування цього місця”.

Але почалися проблеми зі здоров’ям. Через ларингіт, що розвивається, дівчина у 18 років втрачає голос, а за рік і слух. Проте Марія повертається у Францію 1877-го і вступає до приватної Академії живопису Родольфа Жуліана в Парижі і заявляє про себе як обдарована й самобутня художниця. Першого ж року навчання одержує велику медаль на академічному конкурсі. Семирічний академічний курс вона долає менш як за чотири роки, щороку з медаллю за успіхи. До неї обличчям повертаються видатні митці й шанувальники французького мистецтва, ім’я української Мусі стає модним у паризьких салонах.

Академією ходили чутки, що в Марії Башкирцевої нібито роман із Жулем Бастьєном-Лепажем, майстром реалістичного пейзажу. І що майже всі її картини є роботами його пензля. Проте все було інакше. Вона знайшла справжнього друга, вони підтримували одне одного до кінця життя.

Марія писала в щоденнику: “Зрівнятися з тим, кого наслідуєш, неможливо. Найвеличніші майстри великі тільки правдою”. В одному з листів Лепаж радить юній художниці: “Пишіть, Марі, простих людей, пишіть тих, які достойні співчуття через свої життєві труднощі. Тут, у Парижі, їх багато. А взагалі наш світ несправедливий до багатьох людей. Не засліплюйтеся благополуччям! Ваші картини найкраще промовляють про те, що у вашій душі живе милосердя. А це така ж дорога річ, як і талант. Чи, може, ще дорожча…”

У 20 років Марію почав з’їдати туберкульоз. Уже тяжкохвора Башкирцева працювала по 1012 годин у майстерні. Сюжети для картин вибирала не в модних салонах Парижа, а на паризькій околиці: прикажчики, хлопчаки-газетярі, робітники, пралі. 1880-го в Паризькому салоні виставляє свою першу картину “Молода жінка, яка читає Дюма” й одразу отримує схвальні відгуки.

Проте туберкульоз підточував її сили та ресурси що далі, то сильніше. Візити до лікарів, їхні неприємні вироки Марія описувала в щоденнику водночас із драматизмом і з якимось розчаруванням, бо чергова поїздка на води відбирала в неї безцінний час роботи в майстерні. Вона картала себе за те, що занадто пізно почала працювати, й намагалася наздогнати й перегнати час. Проте лікарі одностайно стверджували: його стає дедалі менше.

Башкирцеву визнали майстринею жанрового живопису. Вона створює глибоко реалістичні шедеври “Жінка читає книгу”, “В майстерні Жуліана”, “Парасолька від дощу”, “Осінь”, “Парижанка”, “Посмішка дівчини”. Жанрову картину “Жан і Жак” відзначили 1883-го в Національному салоні Парижа за найвищу майстерність і соціальну сміливість.

Серед прихильників і друзів Башкирцевої були П’єр-Оґюст Ренуар і Ежен Делакруа, Клод Моне і Карлос Дюран, Еміль Золя, Александр Дюма, Едмон Гонкур, Гі де Мопассан. Щодо останнього, Марія почала з ним листуватися, не чекаючи зустрічей, а шукаючи чуйного співрозмовника. Минуло небагато часу, й листи Башкир­цевої зачепили Мопассана за живе він був зачарований щирістю незнайомки. Їхня зустріч так і не відбулася. Казали, він приходив на її могилу в Парижі. І тільки там, на кам’яному сувої статуї побачивши її ім’я, сказав: “Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я всіяв би трояндами, знаючи, що він буде такий яскравий і такий короткий”.

Марії Башкирцевої не стало 31 жовтня 1884 року. Перемогти туберкульоз в неї не вистачило сили. Спадщина художниці це 150 картин, 200 малюнків, акварелей та скульптур. Тільки з Харківської картинної галереї під час евакуації у Другу світову війну безслідно зникло майже 70 полотен української художниці. Їхня подальша доля невідома.

Нині в Україні є лише три картини Башкирцевої в музеях Дніпра, Сум і Харкова. У Дніпровському художньому музеї картина “У студії. Майстерня Жуліана” багато разів брала участь у міжнародних проєктах у Франції, Іспанії та США.

1885-го Спілка жінок художниць і скульпторів організувала посмертну виставку творів Башкирцевої. На цій виставці придбали картину “Мітинг”, або “Зустріч”, та портрет “Діна” для Люксембурзького музею в Парижі.

Також у Франції є премія імені Марії Башкирцевої, яку можуть отримувати виключно молоді художники з різних країн. 1988 року одним із лауреатів цієї премії став українець Марко Гейко.

Марія Башкирцева бажала жити й радіти життю. Вона використала час, відведений їй на цій землі, на повну.

“Життя є таке коротке, треба сміятися, як тільки можливо…” писала вона.

Щоденник рясніє примітками матері Башкирцевої

У відділі рукописів Національної бібліотеки Парижа зберігають оригінал щоденника Башкирцевої, 84 блокноти й зошити. Щоденник створює дивне враження: спочатку впадають в очі неперевершений егоїзм і надзвичайна самозакоханість. Але потім розуміємо, що все це поверхове, й бачимо лише оголену душу дівчини, що, не соромлячись, розповідає про себе. Іноді здається, що це двійник Марії день за днем записує життя її душі й тіла. Проте щоденник рясніє примітками матері Башкирцевої. Вона підчистила деякі факти з життя родини, змістила в часі події, викреслила цілі сторінки. Навіть рік народження дочки змінила з 1858-го на 1860-й. Бо їй здавалося, буде Марія молодша, вдасться викликати більше співчуття. Але сам текст, написаний рукою Марії, вцілів.

У 1980 роках французька дослідниця Колет Косньє виявила, що оригінальний текст щоденника Башкирцевої порівняно з надрукованим після її смерті й передрукованим по всьому світу значно цікавіший. Тисячі сторінок відкривають публіці зовсім іншу жінку набагато глибшу й більш авангардну за той міф, що був відомий світу: про художницю і письменницю, що самобутньо відображала дух свого часу й навіть випереджала його.