Для мене незалежність має особистий вимір. Народжені в СРСР сприймають незалежність інакше, ніж ті, хто прийшов у цей світ після 1991 року. Для нас вона стала щастям, звільненням, відкриттям називайте, як хочете, але вона сталася. Після жахливого постчорнобильського п’ятиріччя, остаточного банкрутства комуністичної ідеології й радянської економічної моделі ми нарешті отримали шанс будувати власну країну, відкриту до світу й рівну серед рівних. Тоді я працював у важливій бюрократичній структурі й досі пам’ятаю той день, коли до кабінету, який ми ділили з колегою, зайшов керівник і сказав: “З сьогоднішнього дня всі документи готуємо українською”. Це потім прийшло глибоке усвідомлення свободи від Москви, куди більше не треба було їздити за важливими рішеннями; відповідальності за те, що і як ми тепер маємо робити, але головне відчуття нової, фантастичної реальності, тих безмежних можливостей, які відкривала для України незалежність.
Сьогодні здається ледь не вигадкою, але на механіко-математичному факультеті Київського тоді державного університету імені Шевченка єдиним державним екзаменом був “науковий комунізм”; захист дисертації ставав можливим тільки тоді, коли аспірант вступав до Комуністичної партії (доля, якої мені вдалося уникнути, але витраченого зайве часу на вивчення марксизму-ленінізму в аспірантурі ні); роман Орвела “1984” можна було прочитати тільки передрукованим на друкарській машинці та ще й перезнятим на жахливої якості ксероксі; згадки про УПА, героїв визвольної боротьби були категорично заборонені, а твори української класики у школі викладали так, щоб викликати до них відразу. Ми пишалися результатами референдуму й підняттям жовто-блакитного прапора, дихали повітрям свободи і вмить закохалися у тризуб і слова гімну. Ніхто не знав, що на нас чекає попереду, але це не здавалося важливим. Головне, ми вільні!
Перші роки незалежності не були легкі. Відчуття розкритих за спинами крил, як з’ясувалося, збуджувало не всіх. Були ті, кому незалежність здавалася виключно можливістю швидкого збагачення. Ми зробили помилку й обрали Кравчука. Ми зробили помилку й не вичистили комуністичних бюрократів із державних установ, як це зробили наші сусіди по Східній Європі. Лідери тодішньої України не мали бачення її незалежного майбутнього, плану дій з формування власних політик зовнішньої, безпекової, економічної. Після трьох років демагогії та напівкроків у невідоме почалися протести студентів і Кравчука усунули з посади. Проте він встиг започаткувати те, що й нині відчуває кожен українець, фактичне розкрадання державної власності під назвою “ваучерна приватизація”. Лише зовні здавалося, що вона в інтересах народу, насправді тільки її організатори знали, як саме треба діяти, щоб практично безкоштовно отримати у власність заводи, фабрики, землю. Кравчук почав, а Кучма завершив формування класу олігархату, який два десятиліття смоктав кров з України. Але сьогодні важливо говорити не про те.
Сьогодні в нас війна. Можу сказати відверто: в перші роки незалежності Росію не сприймали як загрозу. Я пам’ятаю дискусії на тему “навіщо нам армія”, оскільки ми ж оточені друзями, партнерами, які визнали наш суверенітет, кордони й державність. Лідери тодішньої України погодилися з думкою, що незалежність, яка нам дісталася мирним шляхом, таким самим шляхом і виведе нас на шлях до добробуту та процвітання. Біда тільки, що цей самий добробут і те саме процвітання вони бачили тільки для себе. Але сьогодні все змінилося. Сьогодні шлях до справжньої незалежності, до міцної, чесної і омріяної України не може бути інакший, ніж через подолання політичного шахрайства, корупції, олігархічних і кланових зв’язків. Настає час помислити Україну майбутнього, в якій будуть жити діти героїв, що віддали за неї життя.
Ніколи й за жодних умов не можна ставити під сумнів цінність незалежності України. Свобода, яку нам принесла незалежність, то найвищий дар. 2014 року виповнилося рівно 360 років із часів Переяславської ради, коли Україна зробила крок до фактичного поневолення нащадками Орди. Наче спеціально саме того року Росія знову напала на Україну, тільки-но відчула слабкість. Вони не можуть виносити дух вільних людей. Їхня культура рабська по своїй суті. Але вони, як гієни, відчувають слабкість. Ми не маємо права дати їм іще один шанс. Ми переможемо в цій війні й отримаємо нову можливість вичистити корупціонерів, олігархів, рабів і побудувати Україну нашої мрії. Я хотів би, щоб нинішня молодь знову, як це було 33 роки тому, відчула той подих свободи та відчуття можливостей. Незалежність, яку колись ми здобули мирним шляхом, просто тепер загартовується на фронті, як найміцніша сталь. Її міцність має стати запорукою щасливого майбутнього українців і України, вільних людей прекрасної країни.