11 квітня 1979 року на 47-му кілометрі траси “Мінськ-Київ” в аварії загинув актор, режисер і сценарист Леонід Биков. Йому було 50 років.

11 квітня Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором. Актор вирішив його обігнати, але врізався у зустрічну вантажівку. Вона протягла “Волгу” Бикова приблизно 20 метрів. Похований Леонід Биков на Байковому кладовищі в Києві.

Очевидці аварії розповіли, що в день катастрофи була похмура погода і накрапав дощ. Загальмувати чи вивернути, було важко. Проте щодо причин аварії думки людей розділилися. Одні говорили про самогубство, інші – про підлаштовану спецслужбами катастрофу. Офіційною причиною аварії назвали нещасний випадок.

“Слідство велося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками, експерименти на автодромі “Чайка”. Виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, який вже зібрався було у в’язницю, не винен. Биков був тверезий, але допустився помилки, напевно, через втому. І ніякого інфаркту у нього не було, інакше він відпустив би педаль гальма. Леонід Федорович до останнього намагався запобігти зіткненню”.

За три роки до смерті Биков переніс інфаркт. Тоді написав лист-заповіт:

“Ніяких оркестрів. Ніяких студій. Будинку кіно – Боже борони. З дому – прямо туди, куди годиться. Це мій крик, мольба. Без цирку, що називається почестями. Ніяких надгробних промов, а то я встану і піду: вийде конфуз. Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: “Прощай”. Це так, щоб поставити крапку, а то нас не зрозуміють. Потім нехай ескадрилья вріже “Смуглянку” від початку й до кінця. Спасибі і пока.”

Змалку Биков мріє про авіацію. Вперше пробує вступити до льотного училища в Барнаулі, але там відмовляють. А 1945-го він їде до Ленінграда і вступає до льотної спецшколи. За місяць його відраховують: через зріст – 163 см. Тоді Леонід вирішує стати актором.

В школу акторів у Києві його не прийняли. 1947-го їде до Харкова. Абітурієнтів поселили в спортзалі інституту, розділивши його на дві половини – чоловічу й жіночу. Там Биков знайомиться із 17-річною Тамарою Кравченко з Бєлгорода. Вона теж стала актрисою.

За шість років вона стає його дружиною. 1956-го у подружжя народжується сина Олесь, а через два роки – донька Мар’яна.

Після інституту Биков влаштовується до Харківського театру ім. Тараса Шевченка. Його помічають кінорежисери й запрошують грати в кіно. Спочатку на епізодичні, а потім і головні ролі. Фільми “Приборкувачка тигрів”, “Максим Перепелиця” та “Альошчина любов” роблять Леоніда Бикова відомим у СРСР. Невдовзі його із дружиною запрошують на “Ленфільм” й одразу вручають ключі від трикімнатної квартири на набережній Неви. У Ленінграді Биков знімає свою першу режисерську роботу – кінокомедію “Зайчик”. Фільм стає популярним. Але через критику радянської бюрократичної системи, його негласно забороняють. Биков починає конфліктувати з керівництвом студії. Його дратують жорсткий контроль, лицемірство, лестощі та корупція.

“Уже майже рік не знімаюся. Відмовився від дев’яти сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Все частіше думаю, що треба повертатися додому”, – пише актор 37-річний Леонід Биков із Ленінграда в листі близькому другові з харківського театру Миколі Бориченку 1965-го.

1966-го разом із дружиною та дітьми Биков приїжджає до Києва, куди його давно кликали. На кіностудії ім. Олександра Довженка Биков сподівається втілити свою давню мрію – зняти фільм про воєнних льотчиків. Але на студії його зустрічають бойкотом: “Понаїхали тут генії! Своїх вистачає! А хто такий Биков?!”

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Помер авіаконструктор, що збудував найбільший в світі вантажний літак

“Він дуже важко це переносив і cтавив собі питання до кінця життя:”Навіщо?! Навіщо потрібно було мене переманювати, якщо я тут нікому не потрібен?! “- розповідала донька Мар’яна.

Стрічку “У бій йдуть одні “старики” довго не дають знімати – не дуже героїчна. Тоді Биков починає “обкатувати” сценарій на сцені різних міст. Слухачі захоплені його виступами й керівництво студії врешті-решт дає “добро” на зйомки фільму.

Картина виходить на екрани на початку 1974-го.

1974 року цей фільм Бикова номінували на Всесоюзному кінофестивалі в Баку. Того ж року вийшла ще одна радянська культова стрічка – “Калина червона” Василя Шукшина. Партійне керівництво і кінокритики стояли на боці Бикова. Але режисер відмовився від нагороди на користь фільму Шукшина.