Ще з ночі йде дощ, і на деревах поменшало листя. Надворі не так холодно, як волого, й ота вологість просочується в тебе, немов крапля води в кубик рафінаду.
Разом з тим, у глибині тієї холодної вологості є явне відчуття спокою й затишку. Звідки воно? Здається важливим розгадати це тільки якось так, щоб не придумувати нічого, от як є, так і є, щоб не збрехати самому собі. Бо кому тут ще й збрешеш, окрім себе ніде ні душі.
Отже звідки оте відчуття затишку й порятунку?
Може, воно само скаже?
І воно сказало.
Бачу падає яблуко. Лимонно-жовте, велике, важке. А падає повільно, бо не з верхньої, а з нижньої гілки, й ще не встигло набрати прискорення.
Яблуко дало себе розгледіти в падінні й пірнуло в шар опалого листя з тихим шурхотом.
Отой шурхіт і був відповіддю.
Це звук, яким озивається все, до чого торкаєшся восени до опалого листя чи до обставленої хати. Колись глиняні хати-мазанки з осені люди обставляли снопами очерету, щоб тепліше було зимою. Я це ще застав. В очереті ночували горобці. Та й сама обставлена хата нагадувала гніздо. Торкнешся чи вітер налетить і почуєш отакий-от шурхіт.
А під вікнами ставили не очерет, а закладали шар сухого картопляного бадилля. Це звалось загата.
На загаті спали коти. Ось кіт прокинеться й гляне знадвору крізь шибку всередину теплої хати чи ти не там і чи не впустиш його.
А ти не там. Ти ще в дорозі. Але колись ти таки прийдеш. Бо тобі туди хочеться не менше, аніж йому.