Аби не забирали дитини, Марія Капніст вистрибнула з вікна другого поверху й покалічила ногу
Моя бабуся була неземною жінкою. Могла прийти в гості о 12-й ночі. Також могла нарвати з клумби квіти, які їй подобалися. Отримавши зарплату на кіностудії, витрачала її на безпритульних тварин. Якось ми з нею зайшли до тролейбуса люди сиділи мовчки й думали кожен про своє. Марія Ростиславівна звернулася до пасажирів зі словами: “Люди, не будьте такими сумними. Подивіться, яке життя прекрасне”. Через декілька зупинок вона вийшла, а люди сиділи усміхнені, неначе на якомусь дні народження. Іншого разу, коли вона їхала у тролейбусі, один чоловік розвалився на сидінні та розкинув ноги, не даючи пройти. Вона підійшла до нього і сказала про те, що такому чоловіку недостойно так сидіти перед жінкою. Чоловік не те що не образився, вони навіть завели розмову й потоваришували, розповів онук акторки Марії Капніст Георгій Капніст.
Марія Ростиславівна належала до відомого роду Капністів. Народилася 22 березня 1914 року в Санкт-Петербурзі, в особняку на Англійській набережній. Батько, граф Ростислав Капніст, був нащадок українського шляхетського роду, мати Анастасія Байдак із роду кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, гетьмана Павла Полуботка та козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських.
Прадід Марії, Василь Капніст, мав велику повагу як серед простого люду, так і серед козаків. Він першим почав давати вольні кріпакам, називаючи їх своїми сусідами. 1783 року Капніст написав “Оду на рабство”, в якій засуджував імперську владу та виступав за повернення Гетьманства.
Батько Марії, Ростислав Капніст, колекціонував українські старожитності. Родина жила в Петербурзі. Марія Ростиславівна пізніше згадувала, як до них додому приходив співати Федір Шаляпін. Він був закоханий у її матір Анастасію Дмитрівну. Малу Марію лагідно називав Мірочкою та давав уроки гри на фортепіано. Після таких візитів Шаляпіна Марія вирішила стати актрисою.
Після жовтневого перевороту родина була змушена переїхати до Судака, де жила бабуся по батькові. Після захоплення більшовиками Криму за родиною встановили нагляд. Граф Ростислав Капніст, як і всі дворяни, мав ходити у місцеву управу відзначатися. Невдовзі Ростислава Ростиславовича розстріляли буцімто за допомогу добровольчій армії й активну участь у повстанні кримських татар.
Надсилав їй посилки із сухарями, сухофруктами та цибулею
Марія Ростиславівна розповідала, як рідні просили батька не йти в ГПУ відзначатися, але він тоді сказав, що не боягуз. Також бабуся згадувала, що, коли він пішов, родина сиділа за круглим столом. Раптом склянка розлетілася на друзки, ніби хтось її вдарив. Пізно ввечері батько повернувся, але наступного дня його забрали й розстріляли. Згодом розстріляли й тітку бабусі прямо на її очах. Тоді тій було лише шість років, розповів Георгій Капніст.
Після розстрілу батька родині доводилося голодувати. Врятувалися завдяки тому, що рибалка дав їм трохи дельфінячого жиру.
1927 року захворіла тітка Марії, яка жила в Києві. Дівчина приїхала до неї та допомагала по господарству. Там вона встигла закінчити трудову школу, але дитяча мрія про театр не зникла. Тому в 16 років вирішила повернутися вже до Ленінграда, де вступила в театральну студію Юрія Юр’єва при Драматичному театрі ім. Олександра Пушкіна. Їй пророкували велике майбутнє, та невдовзі студію закрили. 1934-го після вбивства друга родини Капністів Сергія Кірова почалися тотальні чистки. Аби уникнути арешту, Марія Ростиславівна повернулася до Києва. Там працювала бухгалтером. Згодом переїхала в Грузію.
1937 року Марію Капніст уперше заарештували, але невдовзі відпустили.
27 серпня 1941-го заарештували вдруге за нібито антирадянську пропаганду. Щоб її зламати, Марії Ростиславівні не давали їсти, а ночами водили на допити. Її катували засліплювали обличчя яскравою лампою, кидали у крижану ванну, били обличчям об стіл, а також зістригали волосся. Засудили до восьми років виправних таборів і відправили в Ташкент.
Марія Капніст працювала на важких роботах, зокрема на вугільній шахті на глибині 60 м під землею.
Якось Марія Ростиславівна почувалася недобре і її відпустили раніше в барак. Дорогою вона побачила, що зірвалася вагонетка й понеслася до стіни, де працювало майже 30 людей. Бабуся кинулася назустріч, не роздумуючи. Вагонетка ще не встигла набрати велику швидкість, саме через це Марія Ростиславівна залишилася живою і врятувала людей. Потім вона довго була в лікарні. Люди давали їй свою кров, адже поранення було важке, переказав онук Георгій.
Якось загорівся степ, де працювали засуджені, серед них Марія Ростиславівна. Про це дізнався шляхтич Ян Волконський. Він уже відсидів, але був на вільному поселенні. Волконський був закоханий у Марію Капніст, тому кинувся рятувати жінку. Скочив на коня, примчав туди й зумів витягти лише її. Сам притому отримав тяжкі опіки.
Коли Марію Капніст виписали з лікарні, вона запитала Волконського, чим може йому віддячити. Він попросив народити йому дитину. Капніст погодилася, хоча сподівалася, що нічого не вийде. На волі в неї був коханий, Георгій Холодковський. Він був інженер-електрик. Познайомилися ще у Криму. Всі табірні роки він надсилав їй посилки із сухарями, сухофруктами та цибулею, які рятували від голоду та цинги. Але жінка таки завагітніла від Волконського. Коли про її вагітність дізналося табірне начальство, то змушувало зробити аборт. Капніст відмовилася, і їй влаштували справжні тортури. Вона згадувала, що дивом залишилася живою.
16 квітня 1950 року в тюремній лікарні Степлагу Марія Ростиславівна народила доньку. Дівчинку назвала Радиславою. Якийсь час вони були разом. Потім ув’язнених перевозили на інший об’єкт, тому матір і доньку мали розлучити. Аби не забирали дитини, Марія вистрибнула з вікна другого поверху й покалічила ногу. Дівчинка росла симпатичною і сподобалася прокурорші. Та почала вмовляти Марію відмовитися від доньки. Проте Капніст на це не погодилася.
Побачила, як вихователька б’є Раду і промовляє: “Я виб’ю з тебе ворога народу”
Після народження дитини ставлення до жінки стало гіршим, її змушували ще важче працювати. Вона непритомніла від перевтоми. Марію Ростиславівну таки розлучили з дитиною, але вона могла дівчинку навідувати. Рада ходила до дитячого садка при таборі.
Якось Марія Ростиславівна прийшла навідати доньку й побачила, як вихователька б’є Раду і притому промовляє: “Я виб’ю з тебе ворога народу”. Акторка накинулася на виховательку з кулаками. Та виявилася коханкою працівника НКВД. Марії Ростиславівні дали ще 10 років, а дитину відправили до дитячого будинку, адже батька дівчинки, Яна Волконського, розстріляли, коли їй було 3 роки.
У таборі Марія Капніст тісно товаришувала з арештанткою Валентиною Базавлук. Жінка мала вийти раніше. Капніст узяла обіцянку з подруги, що та розшукає й забере до себе Раду.
1956 року Марію Капніст реабілітували. “На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе до ладу. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморшкуватим, змарнілим обличчям. Злякалася і вискочила в коридор, там офіцер біля вікна запитує: “Що з вами?” Я показую на туалет: там якась стара. Він відчиняє двері нікого. І тут я зрозуміла: бабуся це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги… І ось московський вокзал. Іду й думаю, як зустріне мене мій друг, що скажемо одне одному через стільки років. Він не впізнав мене… Я підійшла ближче й ледь чутно сказала: “Юл, Юл”. Як колись у дитинстві, коли грали в піжмурки. Страшні конвульсії пробігли його помертвілим обличчям. Кинувся до мене, я його відштовхнула й побігла мені було все одно: під потяг або ще куди. Друг наздогнав мене”, згадувала Марія Капніст зустріч із коханим Георгієм Холодковським.
Рада на той час була в дитячому будинку в Харкові. Марія Ростиславівна примчала туди й хотіла забрати доньку. Але, коли Капніст була в таборі, дитину навідувала Валентина Базавлук і дівчинка встигла до жінки прихилитися й полюбити її. Тому, коли Раді сказали: “Приїхала твоя мама”, вона злякалася. Вважала, що мама її кинула, а також у дитячому будинку весь час повторювали: “Не та мати, що народила, а та, що виховала”. Щоразу, коли до дитячого будинку приїздила Марія Капніст, дівчинка ховалася від неї і називала бабою-ягою.
Марії Ростиславівні не вдалося забрати доньку, оскільки дівчинка виявила бажання жити в родині Валентини Базавлук. Про це Рада сказала під час судового засідання. Натомість Капніст видали довідку про те, що вона не може виховувати дитину через порушення нервової системи. Крім того, акторка не мала постійної зарплати.
Капніст приїхала до Києва. Усе треба було починати з нуля. Жити не було де. Ночувала на вокзалах і у скверах. Аби мати хоч якісь гроші, працювала двірником. У вільний від роботи час ходила на кіностудію ім. Олександра Довженка. Якось стояла біля каси кінотеатру, згорбившись, у фуфайці, там її помітив молодий кінорежисер Юрій Лисенко. Він запитав: “Ви в якому фільмі знімаєтеся?” і повів на знімальний майданчик стрічки “Таврія”. Гра Марії Ростиславівни, а також незвична зовнішність привертали увагу багатьох режисерів. 1971 року її запросили на роль Наїни в картині “Руслан і Людмила”. На зніманні мав бути тигр із зоопарку, але про це режисер вирішив не казати Марії Ростиславівні, щоб краще вийшов кадр. Коли вона прийшла на знімальний майданчик, то фактично приручила хижу тварину.
“Ми з мамою приїздили в гості до бабусі. Вона завжди чекала нас на пероні з незнайомими людьми. Нам пекла жайворонки, в яких замість начинки були записки з побажаннями”, пригадує онук.
Марія Капніст панічно боялася підземних переходів і ніколи не користувалася метро. Через тривалі табірні роботи під землею в неї розвинулася клаустрофобія. Якось, переходячи дорогу біля кіностудії імені Довженка, потрапила під колеса автомобіля.
“В останні хвилини життя їй було особливо важко. Її везли в реанімацію. І вона змусила раптом мене нахилитися. “Мамочко, питаю, що таке?” “Неси по життю рід Капністів. Якщо не ти, то хто? Дай мені слово”, згадувала Радислава Капніст.
25 жовтня 1993 року Марії Ростиславівни не стало. Похована на родинному кладовищі в селі Велика Обухівка Полтавської області.