Національна військова меморіальна профанація

Як держава має дбати про вшанування пам’яті Героїв

Держава не опікується військовослужбовцем після загибелі на полі бою. Тіло забирають побратими, доставляє до населеного пункту волонтерська ініціатива “На щиті”, а поховання нерідко відбуваються за кошт родин. У нас немає такого поняття, як військове кладовище. Військові в усіх країнах світу як носії спеціального й почесного статусу є похованими окремо. Військові кладовища та меморіали є найбільш пошанованими об’єктами в державі. Натомість в Україні з 2014 року почали створювати сектори військових поховань на цивільних цвинтарях.

Нерозуміння впливу таких процесів на загальнодержавному рівні це бомба уповільненої дії для суспільства, яке не відділяє особливо військових від цивільних, не завжди має до них повагу й деколи паплюжить самих військових і пам’ять про них. Родичі самі змушені всім займатися від поховання до подальшого впорядкування могили. З цього і постають великі чорні гранітні стели, де бійці в повний зріст з автоматами, епіграфами у вигляді рядків улюбленої пісні, бронзовими котами на намогильних плитах. Держава самоусунулася з процесу військової пам’яті. Можна маніпулювати багато чим тим, що ще йде війна й не до того, тим, що немає фінансування, але найбільша шкода це від браку розуміння, як це працює в комунікації із суспільством.

Коли нині боєць із віддаленого села повертається додому “на щиті”, то в нього немає всього, що мало би відповідати військовому поховальному ритуалу, оркестру, почесної варти, яка мала би нести труну, салютної команди, яка мала би відстріляти 12 холостих пострілів. Усе зводиться до малої сімейної поховальної церемонії. ТЦК та СП часто кажуть, що не мають людей, щоб забезпечити такий ритуал. Це правда, бо їхній персонал для цього не призначений. Коли відповідальні всі, зрештою всі й самоусуваються. А навіть на рівні найбільш віддаленого села військовий поховальний ритуал і церемонія мають бути дотримані, щоб односельчани бачили, наскільки держава цінує своїх синів.

Коріння сучасного збереження військової пам’яті можна спробувати віднайти в період першої половини ХХ ст. Коли Україна боролася за свою державність між кількома загарбниками, не дуже й було діло до військової меморіальної культури. Для цього були потрібні хоча б два десятиліття стабільної державності. Такий шанс мала сусідня Польща. Після Першої світової війни поляки чітко розуміли, що без війська як запоруки існування держави сама держава є неможливою. Тому ми й бачимо такі зразки польської військової некрополістики, як цвинтар Орлят у Львові та могила Невідомого солдата у Варшаві, яка досі є центральним військовим меморіальним об’єктом. Невідомого солдата поховали там ще 1925 року в пам’ять про всіх польських солдатів, які своєю кров’ю окропили землі Європи. З якого саме поля битви ховати невідомого солдата, визначала лотерея, і вибір упав на цвинтар польсько-української війни у Львові. Траурна процесія ішла через усю Польщу. Цей похорон був із найвищою помпою, яку могла тоді дати держава. Тепер невідомий солдат лежить під аркою руїн Саксонського палацу, де була будівля генерального штабу збройних сил Польщі, а перед цим об’єктом проводять військові паради і президент Польщі приймає повноваження Верховного Головнокомандувача після виборів.

До наших днів дійшло лише кілька військових кладовищ українських воїнів (це без урахування поодиноких стрілецьких чи повстанських могил). Найбільш цікавим прикладом є кладовище Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові та кладовище 1-ї Української дивізії УНА під Бродами, щоправда, це є вже сучасним кладовищем. Інших прикладів української військової меморіалістики в нас немає, відповідно й немає тих класичних архітектурно-скульптурних прикладів, на які можна було б опиратися.

На жаль, держава ховає голову в пісок і немає жодного органу чи управління в Міністерстві оборони, яке займалося б військовою меморіалістикою. Ба більше, оскільки не існує поняття “військове кладовище” й усі військові поховання кладуться на плечі органів місцевого самоврядування, то й вигляд цих могил, наявність певних меморіальних елементів іде на розсуд громади, родин загиблих і певних цивільних архітекторів, якщо їх залучають. Для більшості можновладців це питання швидкого поховання, аби щошвидше це завдання закрити, а далі родичі доглядатимуть за цими могилами, ставитимуть пам’ятники тощо. Це хитка тенденція, коли люди за свою країну віддають життя, але після поховання пам’ять про них перестає бути потрібна. Зрештою, це відображається на морально-­психічному стані живих військово­службовців, які не мають великої надії, що після їхньої жертви та загибелі хтось згадає саме про них і побачить усю ціну нашої незалежності.

Багато хто наводить приклад Арлінгтонського військового меморіального цвинтаря у США, де всі військові лежать під однаковими білими мармуровими плитами, де постійно чергує почесна варта біля могили Невідомого солдата, і цей цвинтар добре інтегрований у природний простір. На ньому поховані не лише військові, але й президенти США, судді верховного суду та багато інших достойників. Ключова ознака й наратив цього кладовища це рівність. Усі незалежно від військового звання, орденів і медалей лежать під однакового розміру плитами, візуально творячи один стрій по горизонталі, вертикалі та діагоналі. Цей зміст одного строю разом із побратимами після смерті творить багатолітню військову ідеологію, певний закритий клуб, доступний небагатьом. Влада добре доглядає за цим кладовищем та ще 164 національними військовими цвинтарями. Бо вони знають, чому це важливо в контексті існування держави.

На 32-му році незалежності в Україні нарешті дійшло до створення Національного військового меморіального кладовища. Безперечно, це потрібний крок у контексті існування української нації, але, як і в інших справах, на жаль, держава не дослухається до експертного середовища, громадських активістів. 300 гектарів території забезпечать військовослужбовців похованнями на досить довгий час, і його вигляд є надзвичайно важливим. На ескізний проєкт не провели конкурсу. Ескіз, представлений громадськості, нагадує “поєднання супермаркетів і Парфенону”. Об’єкти кардинально різних архітектурних стилів показують нерозуміння саме військової меморіальної культури. Центральним елементом цього кладовища мала би бути могила Невідомого солдата з вічним вогнем як уособ­лення всіх солдатів, до яких ніколи не прийдуть матері. Саме в цьому місці мав би бути пост №2, де цілодобово несла би службу рота почесної варти окремої президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Постом №1 у такому разі мав би бути Національний пантеон героїв України, де мали би бути поховані найпочесніші достойники. Але з Національним військовим меморіальним кладовищем ми бачимо однозначний поспіх. Це і зрозуміло, бо НВМК мало бути створене ще 30 років тому або хоча б 10. Усі зауваження від профільного середовища розбиваються об те, що потрібно якнайшвидше поховати бійців. Це теж можна зрозуміти, хоча потрібно було б змінювати весь генплан, оскільки некомпетентність зашкалює.

Першим дискутивним питанням були намогильні споруди керівництво кладовища й Український інститут національної пам’яті пропонували два види козацький хрест як данина козацькій історичній традиції та прямокутна уніфікована плита для тих, хто не хоче бути похованим під хрестом. Щодо козацького хреста, то треба розуміти, що його не існує. Немає уніфікованої форми хреста, під яким були поховані козаки. Їх ховали під різними тонкими, широкими лапчастими, вузькими тощо. Основною спільною рисою було те, що вояки всі були християни, тому був хрест. Оскільки особовий склад Збройних сил із часів Козаччини змінився, то тепер гине багато людей різних віросповідань і їм пропонують саме уніфіковану плиту. Але це не свідчить про рівність, бо наявна саме візуальна сегрегація християн від усіх решти. Усі носять один однострій, застосовують однакову зброю та воюють під одним прапором, тому всі рівні і платять усі вони однакову ціну своє життя. Не може бути вивищення християн із-поміж усіх решти, тому що це не свідчить про повагу насамперед до людини як військово­службовця, а потім уже як до представника тієї чи тієї релігії.

Дискусії тривають також щодо каменю, з якого виготовлятимуть надгробки. Уніфікована плита мала би бути з білого мармуру, бо це добре контрастуватиме з травою. Спільно зі шрифтовим дизайнером Дмитром Растворцевим ми розробили військовий меморіальний шрифт UAF Memory, який побазований на прикладах українських військових поховань у діаспорі. Це шрифт вільного доступу, й кожен може його використовувати для військової меморіалістики. Але рекомендації щодо каменю і шрифта проігнорували. Натомість керівництво кладовища презентувало свій варіант із гранітами та шрифтом незрозумілого походження. Граніти як намогильні плити це не лише певною мірою довговічний і дешевий камінь, але й пережиток радянської некрополістики. Замість того щоб білим каменем демонструвати світло й гордість, нас вганяють візуально у приреченість. Дискусії також тривають щодо могили Невідомого солдата, яку хочуть розмістити на полі неідентифікованих поховань, не розуміючи її сакрального та важливого значення в контексті військової меморіальної культури.

Така ж проблема виникла й у Львові, де попри добре проведений і спланований архітектурний конкурс показано, що умови прописали без розуміння військового меморіального контексту. Проєкт-переможець демонструє добре спланований цивільний цвинтар, але не військовий із могилою Невідомого солдата, в одному комплексі з вбиральнею та музеєм, відсутністю символіки та “козацькими хрестами” попри те, що на кладовищі поховані люди інших віросповідань.

Ніхто не хоче розбиратися, як вибудувати цю систему правильно. Щоб військові цвинтарі були справді добре впорядковані, з необхідним персоналом, правильною хімічною обробкою і чищенням намогильних споруд, із прапорами видів і сил ЗСУ, всіх силових структур, які мали би змінювати хоча б раз на рік. Усі ці уроки давно вивчені передовими країнами світу. Нам лише треба створити ці базові класичні архітектурно-скульптурні комплекси, які ми не могли збудувати в першій половині ХХ століття, бо не мали державності. Тепер можливості є, але держава з процесу самоусувається. Але саме держава має зрозуміти, як цю пам’ять використати задля майбутніх поколінь. Коли діти приходитимуть до своїх предків на цвинтар і мали б застати не поле граніту й емоційну напруженість, а стрімкі ряди білого каменю.

Важливим є все камінь, шрифт, що саме написане, які прапори висітимуть, який вигляд матимуть споруди, пам’ятники, меморіали тощо. Усі ці деталі є частиною комунікації держави та суспільства. Нехтування ними в контексті пам’яті це злочин. Проти нас самих.

Щодня тисячі бійців проливають кров за волю й незалежність, а ми не можемо навести лад у місці останнього спочинку для людей, які вже нічого не скажуть і не протестуватимуть. Може, це від того, що багато хто з чиновників вважає, що наша держава це тимчасове явище, не вірять у нашу перемогу й не думають про майбутнє. А ми думати повинні. Наш громадянський обов’язок не залишити це без уваги, наша свята мета всіх бійців цієї війни поховати гідно та провести чітку історичну проєкцію від княжої доби до сьогодення. Щоб ті, хто прийдуть на військове кладовище віддавати останню шану, могли емоційно зрозуміти наші ідеологію, зміст і ціль самостійна незалежна Українська держава.

Наша пам’ять це те, що залишиться в нас після війни. Мільйони українців мають приходити на військові кладовища й бачити тих, хто був запорукою їхнього мирного життя. Мільйони українців мають надихатися їхнім прикладом і бачити, що вони справді пошановані в гідний спосіб, що держава дбає про збереження цієї пам’яті, бо немає вищої ціни, ніж віддане за країну своє життя.