Звістка про війну застала мене на роботі саме чергував. Це була п’ята чи шоста ранку. Подиву не було, але був шок, каже лікар 47-річний Андрій ЩИРИЦЯ з Києва. 24 роки працює у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії столичної міської клінічної лікарні. Коли Росія напала на Україну, з Києва не виїхав. Продовжує працювати.
Навіть думки про виїзд з міста не було. Думав лише, як убезпечити дітей і максимально ефективно організувати свою роботу. Воєнного досвіду не маю, тому вирішив лікувати далі. Це я вмію найкраще, розповідає Андрій Щириця. У перші дні війни не весь персонал міг дістатися в заклад. Хтось виїхав чи вивіз сім’ю. Дехто не зміг добратися в Київ з передмістя й області через бойові дії. Пересування містом ускладнене. Виник дефіцит пального. Адміністрація логістику персоналу не забезпечила й доїжджати треба було самотужки. Помагали одне одному, як могли.
Перший день війни Щириця працював. Потім поїхав додому. За день повернувся в лікарню й пробув там тиждень.
Запровадили комендантську годину й безліч блокпостів. Мости працювали обмежено. Пересуватися автівкою стало небезпечно, адже кращої мішені для ворога не придумаєш, говорить. З лікарні практично не виходив. У місто виїжджав двічі по продукти й заправити машину. Заодно забрав сумку з речами, яку передала старша донька. Спеціальної перепустки не маю. Тільки довідка, що працюю в лікарні, та напис “Лікар” на листку А4. Як і решта киян, стою у черзі на блокпостах. Їх у Києві багато і вони суттєво затримують у дорозі. За мирного часу міст на правий берег міг переїхати за годину із заторами. Тепер переїжджаю за 34. Тероборонівці доброзичливі до мене. В них немає агресії, переважає приязнь. Мають чудове почуття гумору. Якось питали, чи не везу в багажнику депутата від ОПЗЖ.
У закладі медики самоорганізувалися, щоб забезпечити побут.
Лікарі, санітари й медсестри об’єдналися в одне велике сімейство. Харчування спільне. Не було такого, що це мій хліб, а то твоє сало. Згодом волонтери почали доставляти в лікарню їжу.
Перший тиждень підскакували на кожен вибух. Спускалися в укриття. Згодом звикли до сигналів повітряної тривоги, пострілів і вибухів. Була певна розгубленість. Далі на зміну невизначеності прийшла чіткість дій. Днями покликали на зупинку біля лікарні. Чоловік років 70 ішов і впав. Настала клінічна смерть. Раптова зупинка серця. Вочевидь, інфаркт. Проводили з колегами реанімаційні заходи 40 хвилин. За цей час почалася повітряна тривога, волала сирена й було чути звуки обстрілів. Холодно, а ми вискочили без курток. Та продовжували “качати” чоловіка, доки не прибула “швидка”. Нам вдалося відновити його серцевий ритм. Якби я дав страхові взяти гору над собою, не виконав би свою роботу.
Андрій Щириця згадує, як приймав поранених після одного із ракетних ударів по столиці.
Це були перехожі, яким не пощастило з маршрутом і їх зачепила вибухова хвиля. Здебільшого мали уламкові поранення. Постраждалих було менше, ніж загиблих. Шоковані й налякані. Поранені люди завжди розгублені. Незалежно від того, військові вони чи цивільні. Травматичний досвід урівнює всіх.
Після початку війни почали привозити хворих, яких лишили без догляду рідні. Це переважно літні люди з хронічними захворюваннями, чиї діти й онуки, вочевидь, виїхали з Києва. Їх лишили віч-на-віч із війною. Ліків у перші дні вистачало не на всіх. Постачання порушилося. Пізніше почалася гуманітарна доставка медикаментів, яких бракувало. Бували й непорозуміння. Якось замість необхідних кровоспинних препаратів колегам привезли антикоагулянти (ліки для розрідження крові й уникнення тромбозів. ГПУ).
Зараз усе тримається на горизонтальних зв’язках. Україна встояла й обороняється завдяки неймовірній самоорганізації. Ми солідаризувалися всупереч своїм колишнім протиріччям. Виявилося, українці вміють об’єднуватися перед лицем загрози. Раніше я сумнівався в цьому. Війна змінює все, але не всіх. Вона скидає маски. Війна це мікроскоп правди. Люди під ним проявляються такими, як є насправді, але виразніше. Приємно здивував колега. Прийшов у колектив недавно, тому знав його поверхово. Не справляв враження відважної людини, однак записався в тероборону.
Коли зміг доїхати додому, перший час ховався в укриття. Реагував на повітряну тривогу. Зараз звик і використовую правило двох стін. Поклав матрац і сплю в коридорі.
Планував заклеїти вікна скотчем від імовірної вибухової хвилі, але дружина не дала. Каже, потім важко відмити скло, говорить Щириця. Коли комендантська година триває дві доби, залишаюся там, де вона застала. Якщо мене немає на роботі, колеги підміняють, і навпаки. Якщо не встигаю доїхати додому до комендантської години, ночую на роботі. Психологом для пацієнтів я був і в мирні часи. Зараз це ще закономірніше. Знаходжу слова й аргументи. Найкраще заспокійливе для хворого це спокій лікаря. Коли хтось занадто заспокоює, це дає зворотний ефект. У психотерапевтів є прийом “Життя не безкінечне”. Так намагаються пояснити людям, що їхній час обмежений, тому варто його цінувати й діяти. Наповнювати потрібними сенсами. В умовах війни це пояснення зайве. Життя це робить саме. Люди не знають, скільки мають часу. Так жили наші предки. Щодня боролися за своє життя, для них це було звично. Були мобілізовані й готові до всього. Моє теперішнє відчуття схоже на досвід предків. Знаю, що загроза може виникнути щомиті. Звикаю жити в стані, коли не знаєш, чи настане завтра. Це те, що принципово відрізняє мене від мирного існування. Зараз не можеш планувати довгостроково. Не далі, ніж на 24 години. Глибше ціную спілкування з близькими. Живу так, ніби завтра може не настати. Наче завтра маю постати перед вищим судом.
Для мене це війна за свободу. Вона закінчиться поразкою Росії. Але маємо бути послідовні, терплячі, незламні й навчитися жити в умовах постійної загрози. А потім житимемо в новій країні. З іншими взаєминами між державою й людьми. В новій системі цінностей і дій. Хотів би, щоб після війни ми знесли стару бюрократію й створили дієву систему управління. Досі хотіли вдосконалити стару. Зокрема систему охорони здоров’я. Її треба змінити докорінно. Бо раніше ми змінювали машину замість того, аби поміняти правила дорожнього руху.
“Це був класичний службовий роман”
Андрій Щириця 25 років живе у шлюбі із фельдшеркою швидкої допомоги 47-річною Оленою. Мають доньок Богдану, 24 роки, і 12-річну Марину.
Це був класичний службовий роман, розповідає. Тепер зустрічі з дружиною стали схожі на дошлюбні побачення. Робочі графіки не збігаються, працюю по кілька діб, тож перетинаємося рідше. Мріємо побачити доньок. Вони вимушено виїхали з Києва з міркувань безпеки. Сподіваюся, скоро зустрінемося. Кажуть, надзвичайні умови легше переживати, коли сім’я разом. Мабуть, це правда.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”