Міський голова Маріуполя належав до Організації українських націоналістів

“Усім відділам міської управи та підлеглим установам, підприємствам і організаціям слід провадити листування виключно німецькою або українською мовами. Листів російською міська управа не прийматиме. Осіб, які не бажають провадити листування українською мовою, звільнятимуть. Одночасно пропонується поступово переходити до вживання в установах розмов українською. Надсилається для неухильного виконання”, йшлося в розпорядженні міської управи Маріуполя від 28 травня 1942-го.

Такий лист з’явився після того, як місто залишили радянські війська й установи. Робили це поспішно, бо енкаведисти навіть не встигли розстріляти й поховати всіх в’язнів, як це було по інших містах.

До Маріуполя зайшли німецькі війська. Одразу ж за ними члени Організації українських націоналістів. Вони всіляко намагалися проникати в органи влади, поліцію, освітні та культурні підрозділи.

Перша група із 12 оунівців потрапляє на Донбас у жовтні 1941 року. Спочатку базуються у Красногорівці нині Покровський район Донецької області. Там працює педагогічний технікум і є менше поліції. Із часом поширюють свій вплив далі на схід, до Таганрога включно.

“Спорадичну політичну діяльність виявляли в той час численні перекладачі німецької армії. Вони привезли брошури, летючки та газети, видані в західних областях України, писав 1956-го член ОУН Євген Стахів у спогадах для журналу “Сучасна Україна”, що його видавали в Мюнхені. Найбільше перекладачів перебувало в Маріуполі, Горлівці та Краматорську. Ці люди стали місцевим українцям у пригоді для організації громадського життя. Своєрідним центром був Маріуполь, де жив Микола Стасюк. Він згуртував навколо себе чималу групу українських патріотів”.

До Маріуполя прибуває Володимир Болгарський-Булавський. Місцеві підтримують ініціативи відроджувати культурне життя. До осередку ОУН приєднуються майже 200 людей. Їхня активна діяльність не подобається німцям. У лютому 1942-го заарештовують частину діячів і висилають із Донбасу.

Одразу ж приходить друга похідна група ОУН. До неї входять Євген Стахів та Іван Климів. У Маріуполі вони зустрічають Івана Дубаса й Івана Білика з Галичини, які працюють перекладачами в німців. Розповідають про наявність 20 людей в українському підпіллі.

Поміж ними виділяється колишній член Української Центральної Ради, міністр харчових справ і керівник постачання армії Української Народної Республіки Микола Стасюк. Після встановлення радянської влади перебував у еміграції. Потім повернувся і був репресований, енкаведисти розстріляли його дружину Марію. Відбувши покарання, Микола Стасюк повернувся до Маріуполя. З приходом німців став редактором “Маріюпільської газети”.

Активно діє Андрій Авраменко-Ірій. Під час революції 19171921 років командував гайдамацькою сотнею, редагував газету “Повстанець”. Потім очолював філію театру “Березіль” у Білій Церкві. Був репресований. У Маріуполі очолює театр і “Просвіту”.

Директор друкарні Яків Жижура має доступ до бланків довідок. За потреби робить фіктивні документи місцевим підпільникам та приїжджим. Зокрема Стахіву, який відправляється організовувати мережу ОУН по інших містах.

Провід ОУН у Маріуполі має організаційний, військовий, політичний та економічний відділи. Половина членів із місцевих, десята частина з Галичини, решта з Наддніпрянщини. Окружним провідником стає Степан Держко. Керівник історичного відділу маріупольського музею Микола Фененко організовує в закладі зустрічі підпільників, зберігає нелегальну літературу.

“Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами спровокували б німців нищити тисячі людей, розповідав у 1990-х Євген Стахів. Наша мета була пояснити людям у Східній Україні, що треба воювати не за Сталіна чи Гітлера. Змагатися маємо за самостійну Україну. Гасла на листівках були: “Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!”

Одним із перших поновлює роботу міський театр, який називають іменем Тараса Шевченка. Влаштовують вечори пам’яті українських письменників, поетів, композиторів. Ставлять “Наталку Полтавку”, “Сватання на Гончарівці”, “Пошились у дурні”.

“Міська управа надала для “Просвіти” прекрасний будинок на п’ять кімнат, писала “Маріюпільська газета” в червні 1942-го. Організовують аматорські гуртки: драматичний, хоровий, бандури, танців, з вивчення історії України, німецької мови. Складають українську книгозбірню”.

“Просвіта” активно співпрацює з ОУН. Установчі збори товариства урочисто відкриває член ОУН, міський голова Маріуполя Микола Камровський. Керівником товариства обирають Андрія Авраменка, заступником Миколу Стасюка, генеральним писарем Федора Ляшинського, скарбником Федора Гайдара. Борються з більшовицькою фальсифікацією української історії та поширюють правдиві знання, навчають населення української мови, піднімають рівень національної свідомості.

“Маріюпільська газета” регулярно публікує тижневі плани роботи “Просвіти”. Один із них має такий вигляд: “30 серпня збори жіночої секції, 2 вересня засідання історико-економічної секції, лекція Миколи Стасюка “Економічне становище України напередодні Першої світової війни”, 4 вересня засідання літературної секції, читання творів поетами, 5 вересня засідання драматичної секції, підготовка до концерту “Просвіти”.

Писати в газеті про самостійність України німецька цензура забороняє, тому дописувачі обмежуються популяризацією української історії. Публікують статті про гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Павла Полуботка, кошового отамана Івана Сірка, історика й політика Михайла Грушевського, про Голодомор 19321933 років.

До “Просвіти” входить 150 людей, ще 400 до просвітянського кооперативу “Освітянин”. Українізують 51 школу, створюють посібники. У Маріуполі видають “Історію України” Івана Крип’якевича, ноти до гімну “Ще не вмерла Україна”. Літературою обмінюються з осередками ОУН з інших міст. Запускають курси для вчителів і охочих покращити українську мову.

Коли гестапо арештовує керівництво націоналістичного підпілля в Мелітополі в Запорізькій області, туди прибуває з Маріуполя студент училища Борис Кучинський. Він допомагає продовжувати діяльність і доставляє агітаційні матеріали.

За згоди німецької адміністрації члени ОУН організовують у Маріуполі Українське визвольне військо. До нього входять переважно полонені червоноармійці. Військові дислокуються по лінії Херсон Мелітополь Маріуполь. На них покладають охорону узбережжя, портів і тилових об’єктів. Старшини формування нелегально готують і підпільників ОУН. Для цього набирають добровольців у Бердянському та Чернігівському районах Запорізької області.

У грудні 1942-го в Маріуполі гестапо заарештовує Стасюка, Жежуру, Авраменка, Гайдара. Допитують, щоб затримати всіх причетних до боротьби за самостійність України.

За два місяці радянська армія починає активний наступ на Донбас. У Маріуполі німці поспіхом шикують в’язнів у колону, щоб гнати на захід. Стасюк і Авраменко тікають на Дніпропетровщину, де живе родина керівника маріупольського театру.

Оунівське підпілля стає легкою здобиччю для радянської влади, бо німці не евакуювали поліцейського архіву. Енкаведисти заарештовують усіх, хто згадується у зна­йдених документах.

Водночас мають дані від агента Олексія Вальчика, псевдонім “Сум”. Він очолював Тернопільську обласну екзекутиву ОУН, доки 1940 року не потрапив у руки НКВД. Його змусили співпрацювати й відправили до Маріуполя. Протягом 19411943 років він стежив за українським підпіллям на Донбасі. Входив у оточення Євгена Стахіва. Радянській владі видав 20 керівників ОУН регіону. До 1947-го радянські спецслужби заарештували та засудили понад 400 членів проукраїнських рухів.

15 членів маріупольської організації “Свобода праці” засудив Воєнний трибунал 1950-го. Група виникла за рік до того в середовищі молодих робітників заводу “Азовсталь”. Вони знали про існування ОУН і планували долучитися до спільної боротьби за самостійність України. Очолив підпільників 21-річний Віталій Середюк із Київщини. Підтримали його Іван Рудь і Василь Тарасюк, згодом інші робітники.

У квітні 1950 року учасники руху домовилися взяти відпустки на заводі й виїхати до місця проживання батьків. Потім мали зібратись у Рудя в селі Шельпахівка нині Уманський район на Черкащині. Звідти перейти до лісів у Гайсинському районі Вінницької області, щоб почати повстанську діяльність.

Радянські органи викрили організацію, провели арешти на Донеччині та Вінниччині. Трьох членів “Свободи праці” засудили до розстрілу, 10 отримали по 25 років і ще двоє вісім років виправно-трудових таборів

Звільнення Маріуполя було першою великою операцією “Азова”

 Уранці почула гучний вибух. Бігли люди зі зброєю в руках, рухалася якась військова техніка, почалася метушня, крики. Зрозуміла: це штурм. Ввечері ми пішли до колишнього штабу окупантів, де вже розбирали барикади. Помітила, що в Маріуполі була незвична тиша. А місцями вже майоріли жовто-блакитні кольори. Так у місто поверталася Україна, розповідала виданню АрміяInform жителька Маріуполя Анна Котєльнікова про звільнення міста від проросійських бойовиків 13 червня 2014 року.

З кінця лютого 2014-го представники Комуністичної партії України, Російського блоку й інших проросійських організацій почали проводити в Маріуполі мітинги із закликами не визнавати влади, встановленої в Києві після втечі президента Віктора Януковича. Потім взялися за гасла про відокремлення Донецької області від України.

Мітинги ставали агресивнішими. 16 квітня бойовики терористичної організації ДНР спробували захопити військову частину №3057. Троє загинули, 13 отримали поранення, 77 затримали. У місто прибув спецпідрозділ Міністерства внутрішніх справ “Омега”. На в’їздах до Маріуполя організували блокпости.

21 і 23 квітня відбулися мітинги за соборність України. Проукраїнські активісти звільнили будівлю міськради від бойовиків. Частину з них затримали й передали працівникам МВС. За 4 год. правоохоронці відпустили сепаратистів, які знову захопили міськраду.

З 9 травня 2014 року будівлі міської ради, міліції, Служби безпеки України, прокуратури опинилися під контролем проросійських бойовиків. Вони ж перекрили барикадами центральні вулиці. У місті почали діяти мародери. Майже 80 правоохоронців та добровольців створили “народну дружину”, яка патрулювала місто.

У МВС планували звільнити Маріуполь до 23 травня 2014-го, щоб провести вибори президента. Та оцінивши сили, перенесли операцію на пізніше. Підготовкою до штурму в Бердянську займався новостворений добровольчий батальйон “Азов”, який підпорядковувався МВС. Формування доукомплектовували, оформляли документи й проводили вогневу підготовку.

“Ми намагалися відтворити обстановку майбутнього бою на полігоні в Бердянську, щоб відпрацювати маневри зі штурму тих укріплень, з якими могли зустрітися, розповідав боєць батальйону “Азов” Максим Жорін. Із підручних матеріалів зробили перехрестя й будинки. З техніки мали лише броньований самоскид, який ласкаво назвали “Пряник”. На ньому стояли великокаліберний кулемет і зенітна установка”.

Бійців “Азова” розділили на дві штурмові групи та кілька груп прикриття. Їм допомагали Національна гвардія, батальйон “Дніпро-1” та Збройні сили України. На світанку 13 червня увійшли в Маріуполь.

Після кількох спроб вибили бойовиків із барикад і перейшли до штурму приміщення їхнього штабу. Сепаратисти побачили перевагу українських військових і почали тікати. Ховалися по житлових будинках.

На штурм витратили 4 год., ще стільки ж часу на прочісування міста. Місцеві жителі підказували сховки бойовиків і висловлювали підтримку азовцям і представникам інших формувань. Затримали поставленого росіянами “народного мера” Олександра Фоменка й понад 30 ворогів.

Того ж дня президент України Петро Порошенко доручив голові Донецької ОДА Сергієві Таруті перенести адміністрацію з Донецька до Маріуполя. Вона пробула там до жовтня, коли перемістилася в Краматорськ.