fbpx

“Наша мета була пояснити, що треба воювати не за Сталіна чи Гітлера. Змагатися маємо за самостійну Україну”

Міський голова Маріуполя належав до Організації українських націоналістів

“Усім відділам міської управи та підлеглим установам, підприємствам і організаціям слід провадити листування виключно німецькою або українською мовами. Листів російською міська управа не прийматиме. Осіб, які не бажають провадити листування українською мовою, звільнятимуть. Одночасно пропонується поступово переходити до вживання в установах розмов українською. Надсилається для неухильного виконання”, йшлося в розпорядженні міської управи Маріуполя від 28 травня 1942-го.

Такий лист з’явився після того, як місто залишили радянські війська й установи. Робили це поспішно, бо енкаведисти навіть не встигли розстріляти й поховати всіх в’язнів, як це було по інших містах.

До Маріуполя зайшли німецькі війська. Одразу ж за ними члени Організації українських націоналістів. Вони всіляко намагалися проникати в органи влади, поліцію, освітні та культурні підрозділи.

Перша група із 12 оунівців потрапляє на Донбас у жовтні 1941 року. Спочатку базуються у Красногорівці нині Покровський район Донецької області. Там працює педагогічний технікум і є менше поліції. Із часом поширюють свій вплив далі на схід, до Таганрога включно.

“Спорадичну політичну діяльність виявляли в той час численні перекладачі німецької армії. Вони привезли брошури, летючки та газети, видані в західних областях України, писав 1956-го член ОУН Євген Стахів у спогадах для журналу “Сучасна Україна”, що його видавали в Мюнхені. Найбільше перекладачів перебувало в Маріуполі, Горлівці та Краматорську. Ці люди стали місцевим українцям у пригоді для організації громадського життя. Своєрідним центром був Маріуполь, де жив Микола Стасюк. Він згуртував навколо себе чималу групу українських патріотів”.

До Маріуполя прибуває Володимир Болгарський-Булавський. Місцеві підтримують ініціативи відроджувати культурне життя. До осередку ОУН приєднуються майже 200 людей. Їхня активна діяльність не подобається німцям. У лютому 1942-го заарештовують частину діячів і висилають із Донбасу.

Одразу ж приходить друга похідна група ОУН. До неї входять Євген Стахів та Іван Климів. У Маріуполі вони зустрічають Івана Дубаса й Івана Білика з Галичини, які працюють перекладачами в німців. Розповідають про наявність 20 людей в українському підпіллі.

Робить фіктивні документи місцевим підпільникам та приїжджим

Поміж ними виділяється колишній член Української Центральної Ради, міністр харчових справ і керівник постачання армії Української Народної Республіки Микола Стасюк. Після встановлення радянської влади перебував у еміграції. Потім повернувся і був репресований, енкаведисти розстріляли його дружину Марію. Відбувши покарання, Микола Стасюк повернувся до Маріуполя. З приходом німців став редактором “Маріюпільської газети”.

Активно діє Андрій Авраменко-Ірій. Під час революції 19171921 років командував гайдамацькою сотнею, редагував газету “Повстанець”. Потім очолював філію театру “Березіль” у Білій Церкві. Був репресований. У Маріуполі очолює театр і “Просвіту”.

Директор друкарні Яків Жижура має доступ до бланків довідок. За потреби робить фіктивні документи місцевим підпільникам та приїжджим. Зокрема Стахіву, який відправляється організовувати мережу ОУН по інших містах.

Провід ОУН у Маріуполі має організаційний, військовий, політичний та економічний відділи. Половина членів із місцевих, десята частина з Галичини, решта з Наддніпрянщини. Окружним провідником стає Степан Держко. Керівник історичного відділу маріупольського музею Микола Фененко організовує в закладі зустрічі підпільників, зберігає нелегальну літературу.

“Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами спровокували б німців нищити тисячі людей, розповідав у 1990-х Євген Стахів. Наша мета була пояснити людям у Східній Україні, що треба воювати не за Сталіна чи Гітлера. Змагатися маємо за самостійну Україну. Гасла на листівках були: “Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!”

Одним із перших поновлює роботу міський театр, який називають іменем Тараса Шевченка. Влаштовують вечори пам’яті українських письменників, поетів, композиторів. Ставлять “Наталку Полтавку”, “Сватання на Гончарівці”, “Пошились у дурні”.

Борються з більшовицькою фальсифікацією української історії

“Міська управа надала для “Просвіти” прекрасний будинок на п’ять кімнат, писала “Маріюпільська газета” в червні 1942-го. Організовують аматорські гуртки: драматичний, хоровий, бандури, танців, з вивчення історії України, німецької мови. Складають українську книгозбірню”.

“Просвіта” активно співпрацює з ОУН. Установчі збори товариства урочисто відкриває член ОУН, міський голова Маріуполя Микола Камровський. Керівником товариства обирають Андрія Авраменка, заступником Миколу Стасюка, генеральним писарем Федора Ляшинського, скарбником Федора Гайдара. Борються з більшовицькою фальсифікацією української історії та поширюють правдиві знання, навчають населення української мови, піднімають рівень національної свідомості.

“Маріюпільська газета” регулярно публікує тижневі плани роботи “Просвіти”. Один із них має такий вигляд: “30 серпня збори жіночої секції, 2 вересня засідання історико-економічної секції, лекція Миколи Стасюка “Економічне становище України напередодні Першої світової війни”, 4 вересня засідання літературної секції, читання творів поетами, 5 вересня засідання драматичної секції, підготовка до концерту “Просвіти”.

Писати в газеті про самостійність України німецька цензура забороняє, тому дописувачі обмежуються популяризацією української історії. Публікують статті про гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Павла Полуботка, кошового отамана Івана Сірка, історика й політика Михайла Грушевського, про Голодомор 19321933 років.

До “Просвіти” входить 150 людей, ще 400 до просвітянського кооперативу “Освітянин”. Українізують 51 школу, створюють посібники. У Маріуполі видають “Історію України” Івана Крип’якевича, ноти до гімну “Ще не вмерла Україна”. Літературою обмінюються з осередками ОУН з інших міст. Запускають курси для вчителів і охочих покращити українську мову.

Коли гестапо арештовує керівництво націоналістичного підпілля в Мелітополі в Запорізькій області, туди прибуває з Маріуполя студент училища Борис Кучинський. Він допомагає продовжувати діяльність і доставляє агітаційні матеріали.

За згоди німецької адміністрації члени ОУН організовують у Маріуполі Українське визвольне військо. До нього входять переважно полонені червоноармійці. Військові дислокуються по лінії Херсон Мелітополь Маріуполь. На них покладають охорону узбережжя, портів і тилових об’єктів. Старшини формування нелегально готують і підпільників ОУН. Для цього набирають добровольців у Бердянському та Чернігівському районах Запорізької області.

У грудні 1942-го в Маріуполі гестапо заарештовує Стасюка, Жежуру, Авраменка, Гайдара. Допитують, щоб затримати всіх причетних до боротьби за самостійність України.

Поспіхом шикують в’язнів у колону, щоб гнати на захід. Стасюк і Авраменко тікають

За два місяці радянська армія починає активний наступ на Донбас. У Маріуполі німці поспіхом шикують в’язнів у колону, щоб гнати на захід. Стасюк і Авраменко тікають на Дніпропетровщину, де живе родина керівника маріупольського театру.

Оунівське підпілля стає легкою здобиччю для радянської влади, бо німці не евакуювали поліцейського архіву. Енкаведисти заарештовують усіх, хто згадується у зна­йдених документах.

Водночас мають дані від агента Олексія Вальчика, псевдонім “Сум”. Він очолював Тернопільську обласну екзекутиву ОУН, доки 1940 року не потрапив у руки НКВД. Його змусили співпрацювати й відправили до Маріуполя. Протягом 19411943 років він стежив за українським підпіллям на Донбасі. Входив у оточення Євгена Стахіва. Радянській владі видав 20 керівників ОУН регіону. До 1947-го радянські спецслужби заарештували та засудили понад 400 членів проукраїнських рухів.

15 членів маріупольської організації “Свобода праці” засудив Воєнний трибунал 1950-го. Група виникла за рік до того в середовищі молодих робітників заводу “Азовсталь”. Вони знали про існування ОУН і планували долучитися до спільної боротьби за самостійність України. Очолив підпільників 21-річний Віталій Середюк із Київщини. Підтримали його Іван Рудь і Василь Тарасюк, згодом інші робітники.

У квітні 1950 року учасники руху домовилися взяти відпустки на заводі й виїхати до місця проживання батьків. Потім мали зібратись у Рудя в селі Шельпахівка нині Уманський район на Черкащині. Звідти перейти до лісів у Гайсинському районі Вінницької області, щоб почати повстанську діяльність.

Радянські органи викрили організацію, провели арешти на Донеччині та Вінниччині. Трьох членів “Свободи праці” засудили до розстрілу, 10 отримали по 25 років і ще двоє вісім років виправно-трудових таборів

Звільнення Маріуполя було першою великою операцією “Азова”

 Уранці почула гучний вибух. Бігли люди зі зброєю в руках, рухалася якась військова техніка, почалася метушня, крики. Зрозуміла: це штурм. Ввечері ми пішли до колишнього штабу окупантів, де вже розбирали барикади. Помітила, що в Маріуполі була незвична тиша. А місцями вже майоріли жовто-блакитні кольори. Так у місто поверталася Україна, розповідала виданню АрміяInform жителька Маріуполя Анна Котєльнікова про звільнення міста від проросійських бойовиків 13 червня 2014 року.

Сепаратисти побачили перевагу українських військових і почали тікати. Ховалися по житлових будинках

З кінця лютого 2014-го представники Комуністичної партії України, Російського блоку й інших проросійських організацій почали проводити в Маріуполі мітинги із закликами не визнавати влади, встановленої в Києві після втечі президента Віктора Януковича. Потім взялися за гасла про відокремлення Донецької області від України.

Мітинги ставали агресивнішими. 16 квітня бойовики терористичної організації ДНР спробували захопити військову частину №3057. Троє загинули, 13 отримали поранення, 77 затримали. У місто прибув спецпідрозділ Міністерства внутрішніх справ “Омега”. На в’їздах до Маріуполя організували блокпости.

21 і 23 квітня відбулися мітинги за соборність України. Проукраїнські активісти звільнили будівлю міськради від бойовиків. Частину з них затримали й передали працівникам МВС. За 4 год. правоохоронці відпустили сепаратистів, які знову захопили міськраду.

З 9 травня 2014 року будівлі міської ради, міліції, Служби безпеки України, прокуратури опинилися під контролем проросійських бойовиків. Вони ж перекрили барикадами центральні вулиці. У місті почали діяти мародери. Майже 80 правоохоронців та добровольців створили “народну дружину”, яка патрулювала місто.

У МВС планували звільнити Маріуполь до 23 травня 2014-го, щоб провести вибори президента. Та оцінивши сили, перенесли операцію на пізніше. Підготовкою до штурму в Бердянську займався новостворений добровольчий батальйон “Азов”, який підпорядковувався МВС. Формування доукомплектовували, оформляли документи й проводили вогневу підготовку.

“Ми намагалися відтворити обстановку майбутнього бою на полігоні в Бердянську, щоб відпрацювати маневри зі штурму тих укріплень, з якими могли зустрітися, розповідав боєць батальйону “Азов” Максим Жорін. Із підручних матеріалів зробили перехрестя й будинки. З техніки мали лише броньований самоскид, який ласкаво назвали “Пряник”. На ньому стояли великокаліберний кулемет і зенітна установка”.

Бійців “Азова” розділили на дві штурмові групи та кілька груп прикриття. Їм допомагали Національна гвардія, батальйон “Дніпро-1” та Збройні сили України. На світанку 13 червня увійшли в Маріуполь.

Після кількох спроб вибили бойовиків із барикад і перейшли до штурму приміщення їхнього штабу. Сепаратисти побачили перевагу українських військових і почали тікати. Ховалися по житлових будинках.

На штурм витратили 4 год., ще стільки ж часу на прочісування міста. Місцеві жителі підказували сховки бойовиків і висловлювали підтримку азовцям і представникам інших формувань. Затримали поставленого росіянами “народного мера” Олександра Фоменка й понад 30 ворогів.

Того ж дня президент України Петро Порошенко доручив голові Донецької ОДА Сергієві Таруті перенести адміністрацію з Донецька до Маріуполя. Вона пробула там до жовтня, коли перемістилася в Краматорськ.