Історія родини з села на кордоні, через яке в Росію заходили бійці РДК.

РИЖІВКУ ЗНИЩУВАЛИ

Людмила та Олександр Крячкови родом з села Рижівка. Того, що прямісінько поруч з російським Тьоткіно. Саме через це село з нашого боку у березні заходили в Росію бійці “Легіону Свобода Росії” та “РДК”.

Тепер родина мешкає в Зарічному неподалік Путивля. Виїжджати довелось в кузові “Газелі” під безперервними обстрілами. А повертатись вже немає куди, бо їхнє рідне село практично знищене ворогом.

– Сиділи дві доби у підвалі з онуком Андрійком. А вони б’ють і б’ють: міни, гаубиця, “гради”, – так розповідає про найважчі дні у своєму житті Людмила Крячкова, невисока жінка.

Рижівку “утюжили” всім, що вибухає, горить, літає, сиплеться металевими друзками та розлітається “флешетами”.

Ми сидимо у підвалі, а з боку Росії б’ють і згори, і знизу. Мінами, 122-м та 80-м калібром, і гаубицями, “градами”. А ще маленькими цвяхами, шрапнеллю, розповідає Олександр Крячков, який навчився розрізняти види боєприпасів за звуками вибухів. Проблема у тому, що, коли б’ють шрапнеллю, “виходу” не чуєш. Кулі-“касетки” розриваються у повітрі таким небезпечним дріб’язком…

Росіяни знищували село, використовуючи заборонену міжнародними конвенціями зброю. По мирним мешканцям, по простим селянам – летіли не лише касетні, а й фосфорні снаряди.

У будинок брата моєї дружини, що жив через пару хат від нашої, прилетів фосфорний снаряд. Дивлюся щось димить. Я туди побіг прилетів начинений фосфором тубус, вдарив у глуху стіну і розсипався порошок, що скрізь прилипає і підлога вся в хаті горить. Вся вигоріла!, – каже Олександр

КУМ ЗАГИНУВ

У лютому, осколком від снаряду вбило кума. Він вийшов у двір, згадує Олександр.

Він жив далі по селу, тож не чув “виходів”, лише “прильоти”… А ми ближче до Росії. Тому чули, як починають гатити. А ще нас рятувала собака, бельгійська вівчарка за 10 хвилин до обстрілів починала гавкати…

Малий онук Андрій, як тільки чув, що починають стріляти – закривав долоньками вуха і біг у погріб до діда.

Снаряди бахають, дрони-камікадзе росіяни кидають прямісінько на хати. Вони летять на нас, як літачки, розповідає Людмила Григорівна. Ми все це пережили. Але як стали бити по будинках поряд з нашим… Ми у погрібі сидимо разом із сусідкою Валентиною, а у нас по даху летять осколки.

Людмила Григорівна каже, що сил терпіти не залишалося. Але і виїжджати було страшно.

До мене прибігла донька Валентина, вона жила окремо від нас, з чоловіком та синочком: “Мамо, у тебе пів години збирай речі, документи. Якщо заведеться наша “Газель”, будемо виїжджати!”

Вдарило так, що я кажу сусідці: “Ну що, Олександрівно, немає ні кухні, ні туалету?” Вона труситься налякана, аж біла. Схопила лише невеличку сумку з документами та кількома речами і разом побігли чекати на “Газельку”, пригадує Олександр Порфирійович. – Щойно зять завів “Газель”, як почались “прильоти”. Тож накрилися ковдрою і молилися Богу…

ЗРУЙНОВАНА ДРУЖБА

Люди намагалися вибратися із Рижівки “дорогою життя”, вели із собою худобу, тягнули речі. Навкруги, вздовж дороги було все заміновано. Обстріли посилювалися.

Два мешканці Рижівкі, брати Артем та Андрій Тютюнники, допомагали тим, хто йшов пішки з села під обстрілами вивозили жінок. Бабусі по ґрунтовій дорозі бігли, тягнули свої речі. Чоловіки кричали їм: “Які сумки?! Кидайте та сідайте в машину, потім за речами повернемось”.

Брати вивозили односельців до асфальтової дороги, а далі людей зустрічав староста та працівник лісгоспу довозили до Білопілля.

Дрони шуміли над головою, а снаряди прилітали зовсім поряд. Дорога була вщент розбита обстрілами їхали по полю.

Дивишся скрізь вирви від снарядів, наче місячний пейзаж, пригадує пан Олександр.

Лише дивом вдалося вибратися з цього пекла сім’ї Крячкових, з 94-річною матір’ю Любові Григорівни, з донькою та зятем, онуком, свахою та сусідкою. Дісталися Білопілля, центру громади. Там переночували волонтери допомогли розміститися.

Валентина Усікова з чоловіком потім повернуться до безлюдного села забрати те, що вціліло, вивезти худобу. Корову поранило осколками, але тварину забрали, щоб вилікувати. Від хати ж лишилися стіни і димар.

Валентина поділилася фото своєї вщент зруйнованої вулиці Дружби. На ній практично жодного вцілілого будинку.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАРІЧНОГО

Порадившись, подружжя Крячкових разом із старенькою бабусею, вирішило повернутися на малу батьківщину Олександра Порфирійовича на Путивльщину, у село Зарічне.

У рідному селі, де колись закінчив 8-річку та працював у радгоспі Олександр Крячков, родину прийняли як рідних.

Як почали все нести: банки з консервацією, овочі, фрукти, зі сльозами розповідає пані Людмила. І сало, і яйця все на світі. Доземний уклін людям!

Жінка каже, що навіть не очікувала на таку підтримку від незнайомих людей! А наступного дня після переїзду приїхали путивлянки-волонтерки Алла Дадикіна та Ірина Чапліна.

Ми разом з дівчатами цими плакали разом… Вони нас обіймали, втішали, питали, що нам треба. Потім приїхала поліцейська Ірина Лисянська, допомогла, повезла оформити документи, також привезла продуктів. Навіть на ринок пішла, а там жінка питає: “Чого у вас так руки трясуться?” А я їй і розповідаю… Вона: “Нате вам безкоштовно! Я чула про Рижівку!.

– Хіба я вам для того розказувала? відповідаю.

Волонтери та прості путивляни й мешканці села швидко зібрали для родини Крячкових багато необхідного, побутові речі, меблі, текстиль… Але у сільській хаті ще необхідно зробити немало. Наприклад, нагально необхідно провести воду, а коштів на це немає. Тож сім’я і зараз звертається по допомогу до путивлян. І їм допомагають.

Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проекту “Близько до “нуля”: життя прифронтових громад” в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом “Країна” за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: “Рідне місто” (Мирноград, Донецька обл.), “Путивльські відомості” (Путивль, Сумська обл.), “Весть” (Чернігів), “Голос Гуляйпілля” (Гуляйпілля, Запорізька обл.), “Зоря” (Золочів, Харківська обл.).