Президент Росії Владімір Путін нещодавно провів свій щорічний захід, що поєднав традиційну «пряму лінію» з пресконференцією, підбиваючи підсумки року. Ця подія, що вже стала звичною частиною російського інформаційного простору, вкотре продемонструвала спроби Кремля контролювати суспільний дискурс і формувати бажану картину світу.
Захід мав на меті створити ілюзію доступності та близькості національного лідера до пересічних громадян. Це особливо важливо з огляду на його звичну ізоляцію: раніше заради його прогулянки у Санкт-Петербурзі охорона повністю перекривала вулиці. Неодноразово фіксувалися випадки, коли співробітники ФСБ видавали себе за простих людей, граючи ролі рибалок чи продавців, щоб створити потрібну картинку для камер.
Іншою важливою функцією «прямих ліній» є можливість спустити пару суспільного невдоволення. В умовах відсутності дієвих каналів для вираження претензій та бажання змін, цей формат дозволяє владі контрольовано мінімізувати тиск. Таким чином, захід слугує своєрідним клапаном для накопичених народом емоцій.
Через ретельно відібрані питання, постановочні діалоги та сюжетні вставки з «простого життя» створюється вигідна Кремлю версія реальності. Влада формує образ Росії та її місця у світі, який відповідає офіційній ідеології. Ця сконструйована картина часто далека від справжніх проблем та прагнень росіян, але активно пропагується як істина.
Цьогорічний захід став вже двадцять третім за час перебування Путіна при владі, і за своєю суттю мало чим відрізнявся від попередніх. Президент залишається вірним своїм принципам, що сформувалися ще у 1999 році: він жорстокий, безпринципний, одержимий ідеями домінування та реваншу. Єдине, що змінилося, — це його вік і помітна відвертість у висловлюваннях.
Проте світ навколо російського лідера зазнає кардинальних змін, особливо у «вільній» його частині. Америка, здається, балансує на межі внутрішніх конфліктів, а Європа втрачає ілюзії власної невразливості. Ці глобальні трансформації відбуваються на тлі незмінної риторики Кремля.
Загальний тон спілкування нагадував пострадянські телешоу з його показною «народністю» та численними запрошеннями Путіна відвідати різні регіони. Журналісти з Бєлгорода та Комі, озвучуючи реальні проблеми, як-от відсутність мобільного інтернету чи доріг, тут же запрошували президента у гості. Це створювало враження, що особистий візит лідера може вирішити всі проблеми, незалежно від їхньої складності.
Виступ Путіна був пронизаний суперечностями: з одного боку – показною дружелюбністю, з іншого – явною зверхністю. Його прихильність завжди спрямована зверху вниз, підкреслюючи статус самодержця. Це формує односторонню комунікацію, де рівноправний діалог неможливий.
Ведучі заявили про понад три мільйони надісланих запитань, проте переважна більшість залишилася без відповіді. Відеозвернення демонструвалися на екранах без звуку, а текстові питання з’являлися без імен та облич. Ця картина яскраво ілюструє безголосість російського суспільства, що звертається у повну порожнечу.
З особливим задоволенням Путін коментував хід війни, вихваляючись міфічною стратегічною ініціативою російської армії та наступальними операціями. Він знову повернувся до пропагандистських наративів про «українських карателів», які нібито знищують цивільне населення, залучаючи для цього військовослужбовця. Усі розповіді супроводжувалися залякуваннями та образами на адресу європейських політиків, що свідчить про його глибоку впевненість у власній неминучій перемозі.
Його промова про перемоги на фронті контрастувала з жорстокою реальністю: того ж дня в Одеському порту гинули люди від російських обстрілів. Путін демонструє зневагу до західних партнерів, вважаючи їх слабкими, і переконаний у здатності “дотиснути” своїх ворогів. Проте ця агресивна риторика не наближає його до омріяної перемоги.
Дві теми все ж викликають у Путіна справжнє занепокоєння, попри його зовнішню впевненість. Перша — це економічні проблеми: хоча тон був бравурним, його мова тіла видавала глибоке хвилювання під час обговорення податків та інфляції. Він фізично вчепився у стіл, демонструючи дискомфорт, оскільки закони економіки не підкоряються його наказам.
Друга тема, що його бентежить, — це питання наступництва влади. Хоча він охоче розмірковує про «кадровий резерв» та «ветеранів СВО» як майбутню еліту, думка про неминучу втрату влади, зокрема з біологічних причин, є для нього вкрай неприємною. Час невблаганний, і навіть багаточасове пропагандистське шоу не може зупинити його плин.